Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

class="p1">— Ну, це ж допельт,— з притиском пояснила дівчина, немов тупоголовому першокласнику.— Так тут називають ці штуки.

І Лейла натиснула на герб Леобурга. Мініатюрні шестерні біля основи герба й над головою лева почали обертатися, і бляшанка пересунулася на інший бік. Під левом виявилося ще одне зображення — друга частина феротипу. Тут на Данила чекало чергове потрясіння.

— Лейло...— прошепотів він за мить.— Чи то в мене справді кипить мозок, чи я нарешті розумію, що саме не влаштовує мене у версії з Беатою.

— Слухай, а ми... я ж...— Лейла вихопила з його рук феротип.— Цікаво, ми ніколи з тобою не зустрічалися, але я чомусь знаю всіх твоїх леобурзьких знайомих!

— Знаєш?

— Так, кумедна вийшла історія...— всміхнулася вона.

І вигнанка почала розповідати. З кожним її словом у голові Данила ніби ставав на місце потрібний гвинтик. Один — і він розуміє мотив. Два — і він знає, як архів Яблонських опинився в Романівці, а аркуш з метричної книги — у Фелікса. Три — і він знає, хто малював його відрубану голову. Чотири... п’ять... Перед очима постала картина тієї ночі. Щось не так... не так з одягом...

— Мали б залишитися сліди крові...

— Га?

— Даси мені оту вашу люмінолу?

— Нащо?

Данило схопився з місця, в голові ніби працював годинниковий механізм. Як довести? Все, либонь, знищено. Але якщо вдасться... Якщо тільки вдасться!

— Ти не поясниш?!

А ще — архів. Усередині знову дерло неприємне відчуття, ніби Данило щось проґавив, переглядаючи матеріали архіву Яблонських. Але... тепер він точно знав, що саме шукати.

— Мені потрібні папери з моєї кімнати,— він відчув сухість у роті.— Я залишив архів у кімнаті Едварда, коли йшов, і вони, певно, досі там, у мене в схованці. Якщо тільки поліція не перевернула будинок догори дриґом після нашої втечі.

— Певно, обшук уже був,— підтвердила Лейла.— Але, може, схованки вони не дісталися. Чесно кажучи, тутешня поліція — ті ще тупаки.

— A-а, блін...— Данило скривився й захилив голову.— Мені потрібен архів! Дуже потрібен! Якщо його знайшла поліція — це ще не кінець світу. Але якщо знайде вбивця...

Лейла насупилася й певний час мовчала.

— Я можу принести,— коротко сказала вона.— Поясни, де схованка.

— Ти впевнена?

Чорні очі вигнанки обурено спалахнули.

— Якщо я щось кажу — я в тому впевнена. Ми пообіцяли допомогти тобі, щоб Агнеса могла допомогти нам. Давид у Леобурзі, зараз у таборі головую я. Отже, будь-яке твоє прохання, пов’язане зі справою, маю виконувати я.

— Добре,— кивнув Данило.— Слухай.

Розділ 16

Правда

— Ти впевнений, що ми маємо робити це саме зараз?

— Ні.

— Тоді чому б нам не дочекатися ночі?

Федя повільно обернувся й зустрівся поглядом з Джекі. Її приголомшлива здатність говорити під руку доводила його до сказу. Знущається, чи що?!

— Бо вони розслабилися,— він відчинив різнокольорове вікно й указав на пагорок за будинком, де дядько Толік і його фан-клуб зібралися навколо багаття й улаштували щовечірню пиятику.— Якщо вже тікати, то зараз.

Джекі важко зітхнула.

— А якщо не вийде? — вона схвильовано покусувала нижню губу.— Нас можуть убити?

Федя роздратовано закотив очі.

— Звісно ж, ні. Але якщо цей місцевий Тарзан уже доповів Трегубову, той може вигадати для нас якусь нову гидоту. Якщо ми здогадалися, хто організував весь цей безлад, ми небезпечніші для нього на волі, ніж замкнені тут. Тому нам треба вшиватися. Я влаштую тебе кудись, а потім відвідаю Трегубова й трохи поспілкуюся.

На обличчя Джекі падали різнокольорові відблиски від вітража, але навіть у такому червоно-синьому світлі було помітно, як вона зблідла. Їй лячно. Ще б пак! Феді нестерпно кортіло пригорнути її, але він не став цього робити. Звісно, будинок треба було зберегти, щоб у Данила був шанс повернутися, але тепер, коли організатору облоги доповіли про їхні здогадки, ситуація може щомиті непередбачувано змінитися. Штурм може початися хоч за пів години, хоч на світанку. І навіть якщо всю цю катавасію оплачує манірний бізнесмен, зовсім не факт, що п’яні виконавці, захопившись, не проломлять голови мешканцям будинку.

— Все, ходімо,— видихнула дівчина й закинула на плече потертий наплічник зі своїми лахами.— От Бальтазара тільки шкода...

— Та цього бурлаку все село підгодовує, не пропаде,— заспокійливо сказав Федя й підняв з підлоги торбу.— Головне, щоб вони не розбили мій ноут, я за нього будь-кому голову знесу.

— Які різні в нас цінності,— всміхнулася Джекі, відчиняючи люк.

— Там роман. У «хмару» не встиг закинути.

Поки що все відбувалося за планом: вони вдало дісталися стайні, Федя тихо відчинив дверцята автівки й пустив туди дівчину, після чого вмостився сам.

Ключі, на щастя, виявилися у тому самому місці, де вони їх лишили,— у невеличкій ніші під пасажирським сидінням. Федя провернув ключ у замку запалювання. Корч заіржав, мов норовливий кінь, проте мотор не завівся.

— От лайно!

Ще раз. Знову чхання, тепер з упертим схлипом наприкінці. Ще раз. Автівка грізно шикнула.

— Може...

— Ні, я її заведу!

— Хто б сумнівався,— гмикнула Джекі.— Але поки ви з нею будете розважатися, сюди припхаються «любі друзі» з-за паркана.

Федя скривився й зміряв її роздратованим поглядом. Втеча на машині здавалася безпечнішою та швидшою, але він уже втратив надію, що Данилів столітній «Форд» коли-небудь заведеться. Крім того, центральні ворота були зачинені, і щоб відчинити їх, доведеться виходити на вулицю: пробити їх на швидкості, либонь, неможливо — авто перетвориться на груду металобрухту. Федя кинув ключі під сидіння та вказав очима на вихід зі стайні.

За хвилину вони опинилися у рятівній близькості від потайної хвіртки.

— Біжимо й не зупиняємося, зрозуміла? — Федя стиснув маленьку руку Джекі.— Якщо ми раптом загубимо одне одного, навіть не думай мене шукати або рятувати, їдь за тією адресою, що я тобі дав.

— Добре,— покірно відповіла дівчина й коротко видихнула.— Понеслась.

Літній сутінок укривав їх брунатним серпанком, у садку було темно й тихо, лише чулися галасливі вигуки на пагорбі. Федя обережно зняв засув і відчинив хвіртку: з цього боку нікого не було видно. Він обернувся, кивнув Джекі й потягнув її за собою.

Хвилина, дві. Вони опинилися в полі.

Далеко попереду темнів рятівний ліс.

І вони побігли.

— Е! Е, ви куди?!

Густа трава плутала ноги. Дихання збилося, Федя раз по