Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Розділ 45 АЛІСА

— Так! Щ-що це? Що відбувається? Чому з мене зняли наручники?

Я задихаюся, немов загнали цемент у легені, коли Кулак покірно слідує коридором за поліцейськими.

— Чистосердечне, будь ласка! — плескає в долоні Петренко. — Ось можете, коли захочете.

Поки біжу за Васею і конвоєм, тільки тоді доходить сенс слів.

— Що відбувається?! — не можу зупинити істеричний крик.

Я вклинююся між поліцейськими і Кулаком, але мене відтісняють. Козенятно намагається мені допомогти, але я не розумію, чому він тягне мене за руки. Поліцейські трохи пригальмовують після того, як Вася киває одному знизу вгору, і той робить довгий вдих і поглядом наказує щось колегам.

— Не переживай, маленька. Ваня і Марат знають, що робити. Іди. — Кулак головою вказує мені на коридор. Стійкий, як кремінь. У мене в очах темніє.

— Ні! Яке чистосердечне!

— Таке, як має бути, — самовдоволено тягне Петренко звідкись збоку. — Що Василь Кулаков убив Матвія Валітова. А ви вільні, Чернишевська, і прохання не кричати.

Ваня буквально відтягує мене з холу. Уперто тягне, і звідки в нього стільки сил?

— Васю! Васю!

Не можу замовкнути, тому що бачити випрямлену спину Кулака, що віддаляється, неможливо для моєї психіки. У думках тільки одна паніка тліє, напевно, я на межі істеричного зриву, але неважливо взагалі! Плювати, бо я фізично не можу зараз усвідомлювати, що тут відбувається!

Петренко, який підозріло розчервонівся і загойдався, погрожує знову мене посадити, і Ваня штовхає нас до виходу.

— Ходімо! Він спеціально все зробив. Тобі потрібно зателефонувати.

На вулиці надихатися не можу. Ловлю стурбований погляд козенятка, але цього недостатньо, щоб узяти власну поведінку під контроль. Він суне мені в руки телефон і ключі від машини.

— Марату потрібно передзвонити, він зараз буде, — повторює Ваня.

Відходимо до машини, та навіть вигляд простацького автомобіля не виводить мене із заціпеніння. Набираю захисника: він уже на підході, але просить відійти від поліцейської дільниці.

Поки ми з Ванею наближаємося до фонтану, я задавлюю паніку. Ну навіщо, навіщо він написав чистосердечне! Це ж я винна. Що тепер буде.

Ну вже ні, я подібне так не залишу! Не дозволю Васі і більше доби у в'язниці сидіти. Якщо зараз все не проясниться, піду назад і сама сяду.

Біля фонтану з потворною статуєю стільки тачок і чоловіків стирчить, що стає не по собі. Марат не відразу нас помічає.

— Т-ти знаєш? — запинаюся я. — Вони його посадили. Замість мене! Він чистосердечне Петренку дав.

Марат морщиться і повільно киває. Його руки одягнені в дивні довгі рукавички, потерті й розношені.

— Він зателефонував обласному прокурору, але той зараз у відпустці. Тому день він ще точно посидить, поки з'ясовують там усе.

— Навіщо це робити треба було? — обурююся я. Дивлюся і на захисника, і навіть на Ваню.

— Краще він сидіти буде, ніж ти! — видає підліток.

— Цензурно висловитися не можу, — зітхає Марат. — Загалом, хай краще на ньому обвинувачення повисить. А зараз... Думаю, не хотів, щоб ти там сиділа.

— Але ти кажеш уже завтра можуть з'ясувати все з прокурором! Значить, мене випустили б за кілька днів.

Марат деякий час дивиться на мене нерухомо, а потім рукою втомлено махає.

— Ви з дитиною їдьте додому, зараз надам водія. Завтра, крайній термін післязавтра його випустять.

Якщо вони тут уявляють, що я хоч на сантиметр з Олександрівки висунуся без Васі, то нехай приготуються до кривавої битви. Незважаючи на те, що зі мною зараз Ваня і це стресова ситуація для підлітка, залишимося тут, поки "ситуація" не вирішиться.

Як, як він додумався до такого, коли ми маємо справу з Петренком? Там же тупу підлість на кожному кроці очікувати варто.

— Я — не дитина, — бурчить Ваня.

Шукаю в телефоні адреси готелів і хостелів. Руки тремтять від раптового відчуття голоду.

Є готель через кілька вулиць, але спочатку ми підходимо до цілодобової будки, де я збираюся купувати батончики та снеки. «Збираюся» — ключове слово. Грошей у мене немає. Мені тільки телефон у відділку повернули. Чудово-пречудово.

Ваня витягує з кишені пачку купюр. З опущеним серцем дивлюся на простягнуте.

— Він тільки долари дав, — пояснює козенятко.

Стає соромно, що я насамперед подумала на крадіжку. Але те, що Кулак сам дав гроші Вані, не може не викликати здивування.

Розпитую як минув його день, і мені легше на душі стає з кожним схвильованим і обуреним вигуком. Налякав дик, звісно, мою дитину, але... Посміхаюся, як дурепа. Кулак ще й змусив його кросівки нові взути. Нарешті.

У номері козенятко одразу засинає, а я байдики б'ю замість відпочинку.

Слід сил набратися, але сну ні в одному оці.

Розриваюся між двома думками.

Що людину я вчора вбила, хоч і ненавмисно.

Що Вася у в'язницю за мене пішов та й провину взяв.

Яким би Матвій не виявився... Не хочу вбивцею бути. Заперечую власний вчинок, ніби щось можна ще змінити. Але ж не можна. Те, що сталося, — уже реальність.

І чому Вася має брати на себе відповідальність за щось настільки страшне? Тому що він сам, напевно, вбивця зі стажем? Ні, так не піде. Він ні в чому не винен.

Після того, що він мені прокричав... я здивована, що він одразу зголосився допомогти, особливо на прохання Вані. Звичайно, Вася хоче зі мною бути, але не вірю, що він схильний прощати, навіть на догоду своїм забаганкам. І я — не одна на світі така, знайшов би ще сотні схожих. Напевно, повіями постійно користується, похмуро думаю я.

Після світанку телефоную Фрезю. Щоб благати про допомогу і зв'язки. Ми з ним нещодавно перетиналися і згадували Кулака.

І Коля... Совісливий, щедрої душі чоловік. Це здається неймовірним через його зовнішність і статус, але при близькому знайомстві сумніви зникають. Я так і не встигла під час зустрічі розпитати його детальніше: щоб зрозуміти, чому він смуток якийсь приховує.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍