Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

— Зазвичай, коли когось потрібно з ув'язнення витягувати, всі дзвонять якраз Кулакову, — зітхає він.

Переконує мене, що все гаразд буде. Мовляв, після якогось там конфлікту кримінального, Кулак узагалі під себе прогнув правоохоронні органи, і що навіть адміністрація його стала боятися.

Але обіцяє поговорити з Брусом про всяк випадок, главою спадкової мафії на півдні.

Розмова з Колею заземлює мене, але внутрішня напруга тільки двоїться з кожною годиною.

Коли до полудня Марат набирає мене і повідомляє, що за півгодини випустять Васю, я впиваюся нігтями в долоні. Хочу кров пустити собі. Господи, нехай це буде так. Правдою. Не можу центр опори відшукати, поки не побачу його знову.

Почуваюся поганою матір'ю. Усі негативні переживання спостерігає притихлий Ваня. Я не ридаю і не метушуся, але він же все відчуває. І вбирає. Коли дорослі навколо хвилюються — страх у дітей вкарбовується з особливою силою.

Він ще мене й за руку бере, несподівано міцно. Вимахає скоро, напевно, тому що сила в ньому проривається.

— Кулак сказав, щоб ти не хвилювалася. Він усе вирішить.

— Не гарчав? — намагаюся пожартувати я.

— Ні, — надзвичайно серйозно промовляє Ваня. — Він сам за тебе хвилювався. Сказав, що ти й хвилини більше не просидиш у в'язниці. Я згоден!

— Ну, фактично, це не в'язниця, — намагаюся сказати я щось розумне, а серце в горлі має намір крила розправити.

Біля дільниці Марат і Ігнат забивають тротуар машинами. Ми з Ванею навіть не відчиняли авто, ключ від якого все ще в мене. Стоїмо трохи віддалік, практично на газоні.

Похмуро сьогодні, але низькі хмари навряд чи дощем вибухнуть.

Марат мені свіжу каву пропонує, але я відмовляюся. Я з місця обраного не зійду, поки не побачу.

Виходить Кулак швидким, але спокійним кроком. Такий самий, як і вчора. Нічого не змінилося. Захисник, усе ще в рукавичках, поплескує його по спині, а заступник поспіхом щось розпитує, не забираючи телефон від вуха.

Він коротко відповідає, і в наш із козенятком бік дивиться. Тепер сюди наближається.

Від хвилювання моя нога немов голками зсередини проколюється. Не знаю, що робити, і як поводитися. Хочу з місця зірватися, але начебто недоречно.

Усі навколо стоять, навіть двоє поліцейських із дільниці вивалилися, а значить — ми на виду. Та й з Васею ми посварилися, адже він мене прогнав і потім контакту не шукав.

Не витримую, коли Кулаку один крок усього лише залишається.

Він дивиться зосереджено на мене, напористо, наче на прицілі тримає. Без відчуження і без злості, і всередині мене все здригається від полегшення.

Кидаюся йому на шию, неслухняними руками невлад обвиваючи. І приглушено скрикую, коли він мене вправно піднімає в повітрі і жарким поцілунком рот захоплює. Добре, що тримає мене, інакше я б не встояла на ногах.

Уперше, за незліченно довгий час, я почуваюся водночас щасливою і в безпеці.