Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

що твій чоловік не став імпотентом після тієї ночі, ти помреш від сорому, якщо твої подруги дізнаються, що Херонімо більше ніколи тебе не торкався, адже я йому не дозволив, я забрав у нього здатність робити це й прийшов сюди, щоб зберігати її між старими, які замотують мене щоночі, щоб цим знищити, і я дозволяю їм себе нищити, тому що цим нищу Херонімо, цé ти мала б розповідати місіа Ракель, замість своїх казочок, а я розповім їй, як ми ходили в будинок доньї Флори, Ортенсії, Роси, Амаполи, і як він там злягався під наглядом моїх очей, які йому все повертали, ні, ти не хочеш, щоб хтось про це знав, ти відчуваєш сором, тому що після тієї ночі в Ринконаді він покинув тебе назавжди, а тепер ти розповідаєш місіа Ракель, що молила Бога, щоб Херонімо закохався в іншу й нарешті дав тобі спокій. Та він завжди здавав тобі спокій. Ти розповідаєш, що він воскрешав тебе щоночі, але ти весь час була мертва.

Коли я сховався під виступом вікна, бо почало накрапати, мені майже вдається розчути це крізь штори, я майже відчуваю, як іскрить електрична дуга його очей, — вона брехала мені, — каже їй Херонімо, — Інес постійно мені брехала, казала, що цього місяця в неї затримка вже тиждень, два, а я не торкався її, щоб не нашкодити моїй дитині. Я дарував їй прикраси, шуби, аж доки вона вже не могла приховувати брехню, Ракель, не могла більше підтримувати свою вигадку, і тоді крізь сльози вона зізнавалася, що цього місяця в неї знову пішла кров. Я не могла спокійно дивитися, як він тішиться надією, — ти навіть не уявляєш, скільки страждань мені завдала ця жінка, Ракель, — але ви також брешете, доне Херонімо, тому що ви вже давно припинили страждати, відтоді як убили в Ринконаді жовту суку й назавжди потонули у м’якому кріслі свого клубу і своїй риториці сенатора… Саме тому, Ракель, щоб позбавити цю нещасну страждань, я продовжував робити все, як раніше, ніч за ніччю, клянуся тобі, безперервно, із цією старою жінкою, якою я є і яка хоче відпочинку і спокою, щоб читати молитви й нічого не робити, та мій чоловік уселяв у моє холодне тіло гаряче тіло, яке відповідало йому, але то було не моє тіло, воно відповідало йому, хоч би як я старалася, щоб цього не трапилося… Він убив у мені право не бути потворою.

Саме такий діалог ти провадиш із горгульями мого крісла, цими глухими, німими й, напевне, сліпими втіленнями страху, посланцями порожнечі, паніки, яка радше примусить тебе стати покручем, потворою, ніж зникнути назавжди… Подивися на це залите сонцем подвір’я: старі позасукували рукави своїх сорочок, так сьогодні тепло. Горгульячі рамена. Горгульячі руки, що тримають почорнілий чайник. Одна зі старих сидить на проході й позіхає, через що здається, ніби все — ми, подвір’я, сонце — має зникнути в нескінченному коридорі, який починається в її роті. Інша зв’язує докупи гору журналів. Проходить матінка Беніта, їй усміхаються, з нею вітаються, у неї щось просять, але вона йде, бо має багато роботи, й зачиняє за собою двері. Я відчуваю огидний запах їжі на кухні, обличчя, зв’язані в суцільну масу линвами заморщок, відчуваю, як ти зізнаєшся у своїй поразці як дружини Херонімо, і що на тебе покладено обов’язок знайти пращурку, яка споріднить його з Богом.

— Це все старечі нісенітниці, Інес.

— Можливо, Ракель, але старі володіють силами й прерогативами, невідомими молодим, анархією, яка все дозволяє, браком зобов’язань, які треба виконувати, адже всім уже байдуже, будуть виконані ті зобов’язання чи ні. Залишаючи мене молодою, Херонімо своєю настирністю позбавляв мене прерогатив і сил старості. Пригадуєш, як часто я навідувалася до цього будинку?

— Ця твоя манія з нагромадження мотлоху… Вона завжди видавалася мені неприродною.

— Ти глибоко помиляєшся. Це найприродніше на світі: старі нагромаджують речі, я навідувалася сюди з такою ж природністю, з якою ці старі хворіють, знесилюються, стають щораз більш непридатними, не завдаючи нікому цим клопоту, записуючись у чергу на зникнення; тій простоті, з якою вони вмирають, можна тільки позаздрити… І я заздрила їм, адже це певний вияв свободи, яку я не могла купити, я й далі продовжувала бути бранкою порядку, циклів, які щоразу відновлювали надію, аж доки мені стало несила більше терпіти, тож я попрямувала до Європи, скориставшись справою блаженної як прикриттям…

Я слухаю тебе і не йму віри. Ти обмежуєш її до прикриття. Тоді навіщо ти щодня порпаєшся у своїх келіях? Невже ти щось шукаєш? Чи ти порпаєшся поміж свого мотлоху, як і решта старих, просто заради порпання? Доктор Асула позбавив тебе можливості бути жінкою, я більше не можу, Ракель, він не може, ніхто не може, я вільна, я більше не здатна відчувати, я належу до штучної статі старих жінок.

— Херонімо знає?

— Звісно.

— Звідки?

— Я написала йому одразу ж після операції. Спочатку я подумала, що краще буде зробити це після повернення, але під час відновлення я зрозуміла, що не наважуся сказати йому це в обличчя, абсолютно неможливо подивитися йому в очі й зізнатися, що я зробила це, щоби стати вільною… Ні, я б не змогла, й тому вирішила написати йому, замість того щоб повідомляти про це віч-на-віч.

— Це тоді він вирішив позбутися будинку? Ми всі думали, що то був один із його знаменитих спалахів гніву через те, що ти ніяк не поверталася, абощо, так, місіа Ракель, зовні про нього і не скажеш, він відчув гнів, страх і бажання позбутися всього, ну звісно, навіщо йому зберігати будинок, цей будинок немовби втілював його надію… Він був ні до чого не придатний, але ж він завжди був таким, Інес, цього ти ніколи не розуміла, це і є найжахливіше й найважливіше в цьому домі, тому ми й ув’язнені всередині нього, тому я й замуровую кімнати, вікна, коридори й подвір’я, щоб ніхто ними не користувався, щоб згадка про них зникла, стерти цей будинок, який, як відомо дону Херонімо, так тобі подобався… Зараз це просто сміття, лоти з непотребу, які аукціоністи понаскладали в коридорах і на які поналіплювали етикетки, списані синім олівцем, аукціон закінчився, ці лоти залишаться тут назавжди, я так і сидітиму на своєму троні з горою поточених міллю подушок під номером «2013», хто за них дасть хоча б щось, прийдуть хіба якість лахмітники, аукціону не буде, як не буде й Міста Дитини, будуть лише старі,