Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

вибір, точніше, буде один соус і якась підливка, мабуть, із-під тих самих стегенець, а також чай і узвар.

— Кидай в усе, крім рису, — порадив українець. — Особливо, постарайся, щоб листя потрапило в каструлі, де варитимуться соус і курятина. І ще, звісно, чай.

«Іще нема чого кидати», — подумав Сьома, та промовчав.

— Чому не рис? — відсторонено прокоментував Ґрем: — Це ж гарнір, його їстимуть усі.

— Бо в білому рисі жовті шматочки пелюсток впадатимуть в очі та можуть викликати підозри. Крім того, нам доведеться обідати з усіма, а отже, маємо щось поїсти. Ми сточимо рис, решту непомітно викинемо з тарілок.

— Що з вартовими? — нагадав Семен.

Левко нахилився до росіянина та зашепотів на вухо. Сьома спершу почервонів, потім кисло всміхнувся, хитаючи головою з боку в бік, і нехотячи спитав:

— Зараз?

— Ні. Давай за дві години. Нехай мачігуенга полягають.

CVIII

18 серпня 2012, 23:12 (UTC -5)

Паїтіті

Сьома й Левко вибралися на терасу й, присвічуючи ліхтарем, перевальцем посунули до навісів. Біля ангарів горіло півдесятка підвісних світильників — решту верхньої платформи огортала темрява. Після 22:00 у бараках, як у армійських казармах, гасили світло.

Українець стискав під пахвою нетбук, а в руці ніс зарядний пристрій до нього.

Зірвався вітер. Він налітав короткими, проте дужими поривами, ляскаючи навісами, розтріпуючи листя пальм і примушуючи сельву хвилюватися, немов штормове море. Одного разу Семен відірвав промінь од землі та спрямував угору. У небі клекотало, наче в казані. Хмари нагадували шматки шерсті, видерті з хутра гігантського сірого звіра.

Спека не спадала.

— Ей! Ви куди? — гукнув до них вартовий, який розвалився в розкладному кріслі між пірамідами та кухнею.

— Buenas noches, señor! — привітався Сьома іспанською, а потім чомусь удав, що не розмовляє, хоча насправді знав castellano[133] не гірше за англійську. — Estamos aquí… porque no podemos allí, — хлопець висолопив язика, зобразивши, яка внизу спека. Потому тицьнув двома пальцями собі на очі, а тоді на нетбук під пахвою Левка. — Película… ver películas[134].

На терасі було не набагато прохолодніше, ніж у Твердині, проте охоронець дозволив.

Хлопці всілись, розкрили нетбук і ввімкнули звук на повну потужність. Через кілька секунд терасою розлетілося непристойне охкання — Сьома запустив фільм для дорослих. Упізнавши звуки, охоронець розвернувся й застиг у нерішучості. Хлопці зацокали язиками, заахали та заляскали долонями по столі, показуючи, як їм до вподоби карколомні й далекі від реальності сцени на екрані. За мить, ніби ненароком зауваживши вартового, що переминався з ноги на ногу за кілька метрів від них, Семен махнув рукою.

— Давай, підходь, — і недвозначно тицьнув пальцем у екран.

Перуанець наблизився. За хвилину він уже цокав і ахав голосніше за хлопців.

Почувши галас, з іншого кінця тераси причвалав другий вартовий, котрий, як і його колега, багато тижнів не бачив жодної жінки. Йому заборонялося покидати ділянку, ввірену для патрулювання, проте Джейсона не було, Амаро спав, та й узагалі — що, в дідька, може трапитись у цих нетрях?

Сьома дав їм подивитися «кіно» хвилин двадцять, виждав, поки бідолахи дійшли до кондиції, а тоді почав позіхати. Небавом Левко приєднався до нього.

— Сон… ми спати, — сказав росіянин, показуючи, що вимикатиме нетбук.

У перуанців хіба дим із вух не повалив. Вони зарепетували, водночас заторохтіли, невлад упрошуючи Семена лишитись. Сьома був непохитним.

— У-у, — мотав головою хлопець. — Ми спати, — позіхав і тицяв пальцем на вхід у надра Паїтіті.

Вартові підвищили голоси. Почали погрожувати, на що Семен демонстративно хряснув кришкою нетбука.

Один із перуанців — той, що підійшов до стола першим, — хапнув Сьому за передпліччя, грізно глянув у вічі та промовив ламаною англійською:

— Атпустіть калькулятар тут.

Суперечка була безглуздою, бо перуанці мали автомати, проте росіянин узявся заперечувати: показував на небо, на комп’ютер, говорив про дощ. Зрештою, домовилися: Сьома залишає нетбук, але вартові дивляться кіно не під навісом, а в якомусь затишному й сухому місці. Наприклад, у ангарі.

— О’кей? — востаннє перепитав Сьома, випроставши праву руку в напрямку ангарів, сталеві боки яких чорніли за вертолітним майданчиком.

Перуанці заремиґали, тицькаючи вгору великими пальцями.

— О’кей, о’кей!

І Семен віддав їм ноутбук.

Досягнувши галереї, що вела до підземелля, хлопці не стали спускатись. Спинились і вимкнули ліхтарик. Чекали, щоби переконатися, що вартові не повернуться.

— Вони сперечалися, де краще заховатися від дощу, — сказав Сьома. — Думаю, вони не в’їхали, що ми їх розвели.

— Чудово. Отже, ще півгодини — й починаємо, — прошепотів Левко.

На годиннику було за десять північ.

CIX

19 серпня 2012, 00:23 (UTC -5)

Паїтіті

Вітер розійшовся, й сельва зловісно шуміла. Хмари повзли низько: моторошні кошлаті моцаки проступали навіть без ліхтаря. Пахло озоном.

Щойно хлопці й дівчина вистромилися з галереї, буревій став відтісняти їх до бараків. Іти, не пригинаючись, не вдавалось. Левко ніс торбину, пошиту зі шматків футболки, й моток тоншої альпіністської мотузки. Ґрем тягнув на плечі канат. Сьома тримав у руках ліхтар. Вони пройшли повз навіси — стільці поперекидало вітром і винесло на стежку — й без пригод дісталися до намету-їдальні.

Цієї миті торохнула перша блискавка.

Небо розірвалося з оглушливим тріском. Крізь залиту крицево-синім світлом діру вихопилися голки полум’я. Блискавки розкремсали на шмаття кипляче небо, й одна з них, корчачись, обвалилась у ліси за сотню метрів від Твердині. На секунду стало світло, як удень, і друзі побачили, що половина центральної піраміди повністю вгрузнула в сіру імлу, а обривки найнижчих хмар, як кущі перекотиполя, пролітають терасою.

Сатомі скрикнула та схопилася за Ґрема. Хлопці поприсідали ще нижче та повтягували шиї. Відголоски грому висіли над сельвою секунд десять, поки не розчинились у вітрі.

Левко повернув голову, спробувавши в темряві зазирнути в Семенове обличчя, проте розрізнив лише невиразний контур. Хлопці думали про однакове: якщо почнеться гроза, то височенне громаддя Паїтіті, що здіймається посеред рівнинної сельви, буде чи не єдиною ідеальною мішенню для блискавок. Вони лупитимуть на терасі в усе, що можна й не можна. Якби цієї миті росіянин запропонував скасувати спуск по бруґмансію, Левко з радістю погодився б. Усе від початку пішло не так, як він собі уявляв. Натомість Семен намацав у темряві плече українця та сказав:

— Давай мотузку.

— То мені йти? — озвалася Сатомі. Судячи з голосу, бажання починати операцію в таку погоду в неї було не більше, ніж у Левка.

— Так, — промовив Сьома, — заховайся біля меншої піраміди та стеж, чи не йтиме хтось від ангарів. Але на саму піраміду не лізь.

— Чому? — японка несвідомо горнулася