Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

культурних рослин, містили також кістки свійських свиней, собак і курей. До цих свійських тварин і культурних рослин поступово долучалися інші численні китайські доместикати. Серед тварин найважливішими були водні буйволи (які могли тягти плуг), а також шовкопряди, качки та гуси. До добре відомих пізніших китайських культурних рослин належать соя, конопля, цитруси, чай, абрикоса, персик і груша. Крім того, так само, як витягнутість Євразії уздовж осі схід—захід дала змогу багатьом китайським свійським тваринам і культурним рослинам поширитися на захід ще в стародавні часи, цей самий чинник сприяв поширенню західноазійських доместикатів на схід до Китаю, де вони зайняли важливе місце в господарстві. Особливо важливими західними внесками в господарство стародавнього Китаю були пшениця і ячмінь, корова і кінь та (меншою мірою) вівця і коза.

Як і деінде в світі, харчове виробництво в Китаї поступово вело до появи інших ознак «цивілізації», про які йшла мова в розділах 11—14. Блискуча традиція китайської бронзової металургії зародилася в III тис. до н. е. і з часом вилилася близько 500 р. до н. е. у виникнення тут найдавнішого виробництва чавуну в світі. Подальші 1500 років стали свідками неперервного потоку китайських технологічних винаходів, згаданих у розділі 13, до яких належали папір, компас, ручний візок і порох. Укріплені міста з’явилися в III тис. до н. е. В них були цвинтарі, розмаїття неприкрашених і розкішних могил на яких виказує формування класових відмінностей. Велетенські міські оборонні мури, великі палаци, а згодом Великий канал (найдовший канал у світі протяжністю понад 1600 кілометрів), який з’єднував Північний Китай із Південним, свідчать про існування ^ратифікованих суспільств, чиї правителі могли мобілізувати великі трудові ресурси простолюду. Найдавніше письмо дійшло до нас із II тис. до н. е., але з’явилося воно, напевно, раніше. Відтоді наші археологічні відомості про нововиниклі міста і держави Китаю доповнюються письмовими документами перших династій, починаючи із династії Ся, яка з’явилася близько 2000 р. до н. е.

Якщо говорити про лиховісний побічний продукт харчового виробництва — інфекційні хвороби, то нам не відомо, звідки саме походила більшість головних хвороб Старого світу. Однак європейські записи зі староримських і середньовічних часів чітко фіксують прибуття бубонної чуми і, можливо, віспи зі сходу, тож ці мікроби могли мати китайське або східноазійське походження. Грип (отриманий нами від свиней) навіть ще ймовірніше з’явився у Китаї, позаяк свиней тут було одомашнено дуже рано і свинарство стало дуже важливим складником господарства.

Розмір та екологічна розмаїтість Китаю породили багато окремих локальних культур, які археологи розрізняють за їхніми різними стилями кераміки та інших артефактів. В IV тис. до н. е. території цих локальних культур розширилися, і вони почали контактувати, змагатися і зливатися одна з одною. Так само, як обмін доместикатами між екологічно розмаїтими регіонами Китаю збагатив китайське харчове виробництво, обмін між культурно розмаїтими регіонами збагатив китайську культуру й технологію, а запекла боротьба між ворожими вождівствами викликала утворення дедалі більших і централізованіших держав (розділ 14).

Хоча протяжність Китаю з півночі на південь затримувала поширення культурних рослин, тут вона не була такою перешкодою, як в Америці або Африці, оскільки в Китаї відстані вдовж лінії північ—південь були коротшими і оскільки по цій лінії Китай не розділяється ані пустелею, як Африка й Північна Мексика, ані вузькими перешийками, як Центральна Америка. Натомість довгі річки Китаю (Хуанхе на півночі та Янцзи на півдні) течуть уздовж осі схід—захід, тим самим полегшуючи обмін культурними рослинами і технологіями між узбережжям та внутрішніми районами, а його ширина вздовж цієї осі і відносна рівність рельєфу, котрі врешті-решт дозволили з’єднати ці дві річкові системи каналами, полегшували обмін між північчю і півднем. Усі ці географічні чинники зробили внесок у раннє культурне й політичне об’єднання Китаю, тоді як Західна Європа, котра мала схожу площу, але більш почленований рельєф і не стільки сполучних водних артерій, чинить опір культурному й політичному об’єднанню до цього дня.

Деякі винаходи поширювалися з півдня на північ Китаю, зокрема виплавка заліза та культивація рису. Однак провідний напрям поширення пролягав із півночі на південь. Найочевидніша ця тенденція у випадку письма: на відміну від Західної Євразії, котра дала початок цілому потоку ранніх письмових систем, як-от шумерський клинопис, староєгипетські ієрогліфи, хетська, мінойська і семітська абетки, в Китаї розвинулася лише одна відома письмова система. Її було вдосконалено в Північному Китаї, відтак вона поширилася, випередивши зародження інших систем або замістивши їх, і розвинулася в письмо, яке досі використовується в сучасному Китаї. Серед інших елементів північнокитайських суспільств, які поширювалися на південь, — бронзові технології, сино-тибетські мови та державотворення. Всі три перші китайські династії — Ся, Шан і Чжоу — з’явилися в II тис. до н. е. в Північному Китаї.

Уцілілі письмові документи І тис. до н. е. свідчать, що етнічні китайці вже тоді (як багато з них це роблять зараз) мали схильність почувати культурну вищість над некитайськими «варварами», а північні китайці схильні були навіть південних китайців вважати варварами. Ось як, приміром, описав інші народи Китаю сучасник династії Чжоу в І тис. до н. е.: «Людність цих п’яти регіонів — Середніх держав і жун, ї та інших диких племен навколо них — кожна має свою природу, яку їм не під силу змінити. Племена східної частини називаються ї. Волосся вони не зв’язують і наносять татуювання на шкіру. Деякі з них їдять їжу, навіть не приготувавши її на вогні». Сучасник династії Чжоу далі описав дикі племена на південь, захід і схід, які мали не менш варварські звички, зокрема викручували ступні одна до одної, татуювали лоби, носили шкури, жили в печерах, не їли злаків і, певна річ, іли їжу сирою.

Державна організація, запроваджена династією Чжоу з Північного Китаю або за її зразком, поширилася на Південний Китай протягом І тис. до н. е. і кінець кінцем досягла кульмінації в політичному об’єднанні Китаю під владою династії Цинь у 221 р. до н. е. Його культурна уніфікація прискорилася протягом того самого періоду мірою того, як письменні «цивілізовані» китайські держави анексували неписьменних «варварів» або ж ті наслідували їх. Окремі епізоди цього об’єднання мали безжальний характер: скажімо, перший імператор із династії Цинь постановив, що всі писані раніше історичні книги не потрібні, і наказав спалити їх, тим самим зашкодивши нашому розумінню ранньокитайської історії та письма. Ці та інші драконівські заходи, мабуть, зробили внесок у поширення сино-тибетських мов Північного Китаю на більшій частині території Китаю і скорочення ареалів ужитку мяо-яо та інших мовних сімей до їхнього