Читати книгу - "На лезі клинка"

— Чайл, наш Адепт-механік. — Ґлокта ще не бачив людини з такою великою головою і водночас таким дрібним личком. Особливо величезними у нього були вуха, зарослі сивим волоссям.

— І Канделау, Адепт-анатом. — Ним виявився сухорлявий, довгошиїй стариган, в окулярах, що примостилися на дзьобатому носі.

— Будь ласка, інквізиторе, приєднуйтесь, — мовив управитель, вказавши на порожній стілець, втиснутий між двох Адептів.

— Келих вина? — догідливо запитав Чайл з манірною усмішкою на тонких вустах, тут же нахиляючись із графином і наливаючи вино у келих.

— Дякую.

— Ми саме обговорювали відносну цінність наших різнобічних галузей досліджень, — пробурмотів Канделау, споглядаючи Ґлокту крізь свої блискучі окуляри.

— Як завше, — простогнав управитель.

— Звичайно, єдиною цариною, вартою детального вивчення, є людське тіло, — продовжив Адепт-анатом. — Спершу слід пізнати загадки світу внутрішнього, а тоді вже звертати свою увагу на світ зовнішній. У кожного є тіло, інквізиторе. Знання про те, як його можна зцілити чи занапастити, становлять для нас усіх найвищий інтерес. Саме людське тіло є моїм фахом.

— Тіла! Тіла! — заскиглив Чайл, стиснувши тонкі губи і соваючи їжу по тарілці. — Ми, взагалі-то, за столом!

— Еге! Ти засмучуєш інквізитора своїми дурними балачками!

— О, мене нелегко засмутити, — Ґлокта вишкірився, нахилившись над столом, щоб Адепту-металознавцю було добре видно відсутність зубів. — Моя служба в Інквізиції вимагає поглибленого знання анатомії.

Запала незручна тиша, а тоді Сауризин взяв тарілку з м’ясом, пропонуючи присутнім. Ґлокта поглянув на червоні шматочки, що блищали на тарілці, й облизав свої порожні ясна.

— Ні, дякую.

— Це правда? — запитав тихим голосом Адепт-хімік, дивлячись зверх м’яса. — Фінансування збільшать? Тепер, коли закінчилась ця катавасія з мерсерами?

Ґлокта насупив брови. Усі дивилися на нього, чекаючи на відповідь. Один зі старих Адептів завмер із вилкою на півдорозі до рота.

«Так ось воно що. Гроші. Але чому вони очікують грошей від архілектора?»

Важка тарілка з м’ясом починала дрижати.

«Що ж… принаймні вони будуть мене слухати».

— Гроші можуть виділити, якщо, звісно, будуть результати.

Столом пробігло тихе бурмотіння. Адепт-хімік обережно опустив тарілку тремтячою рукою.

— Я останнім часом мав помітний успіх із кислотами…

— Ха! — насмішкувато озвався Адепт-металознавець. — Результати! Інквізитора цікавлять результати! Коли я доведу до ладу свої сплави, вони будуть міцнішими за сталь!

— Завжди ті сплави! — зітхнув Чайл, звертаючи свої крихітні очі до стелі. — Ніхто більше не цінує правильне інженерне мислення!

Троє інших Адептів збиралися накинутись на нього, але управитель встряв першим.

— Прошу, панове! Інквізитора не цікавлять наші дрібні незгоди! У кожного буде час розповісти про своє останнє досягнення і довести його переваги. Це не змагання, правда ж, інквізиторе?

Усі звернули свої очі на Ґлокту. Він повільно обвів поглядом старі, нетерплячі обличчя, але промовчав.

— Я розробив пристрій для…

— Мої кислоти…

— Мої сплави…

— Загадки людського тіла…

Ґлокта перервав їх.

— Взагалі-то, наразі мене здебільшого цікавить царина… так би мовити, вибухових речовин…

З крісла зірвався Адепт-хімік.

— Це моя царина! — вигукнув він, обводячи своїх колег переможним поглядом. — Я маю зразки! Проби! Ходімте за мною, інквізиторе! — Він кинув свій ніж на тарілку і попрямував до дверей.

Лабораторія Сауризина була майже цілковито такою, як і слід було сподіватися. Довга кімната зі склепінчастою стелею, на якій то тут, то там виднілись чорні кола та смуги сажі. Більшу частину стін займали полиці, завалені розмаїтими коробками, бутлями та пляшками, кожна з яких містила різні порошки, рідини чи стержні із незнайомого металу. Все це добро було стояло абияк, а на більшості ємностей не було навіть ярликів.

«Схоже, порядок тут не у пріоритеті».

Лави посеред кімнати перебували у ще більшому безладі, завалені горами скляного та мідного мотлоху брунатного кольору: пробірками, колбами і тиглями, а також лампами, в одній з яких палав відкритий вогонь. Здавалося, що все це може будь-якої миті завалитись, оббризкуючи нещасливця смертельними киплячими отрутами.

Адепт-хімік взявся копирсатись посеред цього хаосу, наче кріт у лабіринті ходів.

— Так-так, — примовляв він, посмикуючи однією рукою свою брудну бороду, — порох має бути десь тут…

Ґлокта пошкутильгав до кімнати вслід за ним, підозріло оглядаючи сплетіння трубок, що оточувало його зусібіч. Він наморщив носа. У повітрі висів огидний, їдкий запах.

— Є! — радісно вигукнув Адепт, розмахуючи запиленою пляшкою, наполовину заповненою чорними гранулами. — Він розчистив місце на одній із лав — від одного помаху його м’ясистої руки скло та метал із брязкотом злетіли на підлогу. — Ця штука страшенно рідкісна, інквізиторе, страшенно рідкісна! — Він вийняв корок і надсипав смужку чорного порошку на дерев’яну лаву. — Небагато людей мали щастя побачити цю штуку в дії! Дуже небагато! От-от ви станете одним із них!

Ґлокта завбачливо відступив назад — він досі яскраво пам’ятав розміри діри в стіні Великої вежі.

— Я сподіваюсь, така відстань безпечна?

— Абсолютно, — запевнив Сауризин, обережно простягаючи палаючу свічку у витягнутій руці і торкаючись нею одного кінця смужки пороху. — Немає жодного ризи…

Щось гучно ляснуло, і повітря сповнилось фонтаном білих іскор. Адепт-хімік відскочив, ледь не врізавшись у Ґлокту, і впустив свою запалену свічку на підлогу. Пролунав другий, ще голосніший ляскіт, і знову здійнявся фонтан іскор. Лабораторію заповнив неприємний запах. Порох сліпуче спалахнув і бахнув, потім тихо зашипів — і все.

Сауризин замахав перед своїм обличчям довгим рукавом мантії, намагаючись розвіяти щільний дим, що оповив кімнату.

— Вражає, інквізиторе, правда? — запитав він, перш ніж на нього напав кашель.

«Та не дуже».

Ґлокта загасив чоботом усе ще палаючу свічку і рушив крізь морок до лави. Змахнув ребром долоні купку сірого попелу. На поверхні дерева залишився довгий, чорний слід, та й по всьому. Найбільш вражаючий ефект справляли смердючі випари, які вже починали дерти горло Ґлокті.

— Ця штука, безумовно, виділяє багатенько диму, — прохрипів інквізитор.

— Авжеж, — гордо прокашляв Адепт, — і смердить так, що мамо рідна.

Ґлокта роздивлявся чорний слід на лаві.

— Якби хтось роздобув досить велику кількість цього порошку, то чи зміг би він, скажімо, пробити діру у стіні?

— Мабуть… якщо зібрати цілу купу, тоді хтозна-чого б вдалося досягнути? Але наскільки мені відомо, такого ще ніхто не робив.

— А якби стіна була, скажімо, чотири фути завтовшки?

Адепт спохмурнів.

— Можливо, але для цього знадобляться цілі бочки пороху! Цілі бочки! Стільки не знайдеться в усьому Союзі, та й навіть якби знайшлося, вартість була би захмарною! Прошу зрозуміти, інквізиторе, що складники потрібно везти з далекого півдня Канти, і навіть там вони є рідкістю. Я, звісно, був би радий провести дослідження, але це потребуватиме суттєвого фінансування…

— Дякую ще раз, що приділили мені час.

Ґлокта розвернувся і крізь поріділий дим пошкутильгав до дверей.

— Я нещодавно досягнув значних успіхів