Читати книгу - "Мальви. Орда"

що його митарства за батуринський гріх продовжуються, що князь єдиний, мабуть, вловив проблиск ченцевої непокори в Глухові й хоче здолати тепер його до кінця, щоб не залишилося в імперії непокорених й на розплід.

— Мабуть, не відаєш, — кинув Меншиков недбало, супроводжуючи думки Єпіфанія, — я Войнаровського спіймав.

Чернець уже чув про це, та цієї миті вп’ялася в його мозок страхітлива думка, що водно переслідувала: жив у Батурині український Месія — може, серед юнаків, може, серед тих дітей, що закружляли на дзвіничій каруселі, — Меншиков, певно, знав і тому, немов Ірод, винищував усіх живих, а утеклих виловив: залишився один Єпіфаній.

Знав чернець, що тим Месією був не він, але ж — єдиний з батуринців залишився живим, то чи ж не йому взяти на себе хреста убитого Месії, чи ж то не сам Бог розпорядився? Квола й боязка думка про своє вище, ніж покутницьке, призначення вкралася до Єпіфанієвої душі і додала супротивної сили.

— Я знаю, що вб’єш мене, князю, або віддаси карликам на розтерзання, — мовив Єпіфаній, — та скажу наперед, перед твоєю сповіддю: за Батурин немає тобі прощення.

— Не вб’ю, не втішай себе, — зневажливо махнув рукою Меншиков. — Я ще в Глухові міг тебе на палю посадити, чув бо, що не анатему Мазепі проголошував єси, а нам віщував Армаґеддон. А з тебе зроблю жельву й повезу на показ до Малоросії, щоб утямили твої родаки: останній протестант плазуном став. Я ж задумав усіх вас, козацьку потолоч, знищити, щоб ви своїм вільнодумством московських вірнопідданих не заражали. А що не маю змоги фізично всіх убити, — винищу виродженням. Гріх це чи не гріх — врятувати підданих всієї імперії смертю вашого непокірного кодла? Кажи!

Поник Єпіфаній, він не мав що відповісти його сіятельству. Меншиков цинічно оголював засади своєї діяльності, не приховував ні жорстокості, ні аморальності. Мало того, у викладі його засад панувала залізна логіка тирана, що може чинити тільки так, як йому диктує державна система, котрій він підлягає, — іншим стати просто нездатний. Іншого сама система викинула б і знищила, і всесильний князь став би знову тим, ким він був дотепер, — пічником, пекарем, теслею, тим самим теслею, що спритно орудував сокирою на верфі в Голландії, зачарувавши цим Петра, і той збагнув, що таке вміння набагато краще може бути застосоване в політичній справі, й не розчарувався потім, поглядаючи, як легко й уміло гамселить та сама столярська сокира по головах збунтованих стрільців.

Ні, не винен Меншиков; він, як та сокира, є лише знаряддям у механізмі держави, і навіть якби вивільнився від неї зі своєї волі чи з принуки, то ще не знати, чи мав би право й змогу займатися і надалі ремесним ділом.

— Не гріх, — відказав коротко.

— Ти мені подобаєшся, — просвітліло обличчя в Меншикова. — То слухай далі. Крім того, що я покликаний, як політичний діяч, винищувати непокірних і вельми шкідливих для Московії малоросів, єсьм звичайною людиною: люблю багатство, розкіш, славу, видноту, пиятику і бешкети… Не квапся оцінювати цей бік моєї вдачі, адже майже всі ми, царські достойники, вийшли з найнижчих низів, із людського дна — його величність не полюбляє собі рівних, то чому, опинившись раптом на високих посадах, ми мали б стати іншими? Я ж не один такий. Син костельного органіста з Курляндії Павло Ягужинський став генеральним прокурором. Жид–вихрест Петро Шефіров займає посаду віце–канцлера. Французький плебей Антон Девієр — генеральний поліцмейстер. Ну, а я, — Меншиков підвівся і звів руки догори, — всі можливі імперські звання маю. Та ще генералісимусом хочу стати — і стану! — Князь вискочив на фотеля і став, немов на п’єдесталі; потім, ніби засоромився своєї нескромності, сів, відкинувся на спинку фотеля, поплескав себе долонями по животі й продовжував далі: — Вбрання ми одягли інше, натура ж залишилася та сама… А ось Федорові Ромодановському, злодійчукові з Преображенського, де літня резиденція царя, не так пощастило… Цар наш вельми спостережливий: мене запримітив при столярській роботі і, проглядаючи своїм здольним розумом майбутнє, збагнув, що я можу побудувати йому столицю. А Федя полюбляв знущатися з домашніх тварин — вішав котів і відрубував хвости собакам, то цар узяв його на посаду генерального ката, що примушує за допомогою кліщів, колеса й паль весь народ, і нас теж, думати так, як його величність. Здійснює він вправно Петрову волю — від стриження боярських борід до страти царського сина Олексія, і сильніший єсть за мене, та не носить шитого золотом кафтана, а червоного каптура, і стільки золота, як я, загребти не може. У кожного своя доля… Ти хочеш щось сказати?

— Помилуй нас, Боже, по велицій милості твоїй… — прошепотів Єпіфаній початок п’ятдесятого псалма. — Визволи нас з лабетів диявола.

— Перестань тремтіти, — кинув недбало Меншиков, — я тебе до Ромодановського не посилаю… Ну добре, признаюся тобі у веселіших своїх гріхах… Але чи ж то гріх, коли ми збираємося вряди–годи разом з царем у моєму палаці на «всеп’янєйшиє собори» і напиваємося так, що слуги нас напівмертвих розвозять потім по домівках? Або що я і всі інші вельможі складаємо підряди на провіант за завищеними цінами на підставних осіб? Спочатку це робилося обережно, за виручку в п’ять тисяч карбованців, потім я насмілився взяти п’ятдесят, а тепер беру по сто тисяч за один підряд — і не менше! Хіба це гріх, коли можна?.. Хтось доніс на мене цареві, той викликав генерального прокурора Ягужинського і сказав йому з тим наміром, щоб я про його слова дізнався: «Хто вкраде стільки, що за ті гроші можна купити шнура, буде повішений». Ягужинський поклонився цареві в пояс і відповів: «Невже ви, ваша величність, хочете залишитися без підлеглих?» Петро Олексійович щиро засміявся і передав нашій компанії тисячу золотих на засідання чергового «всеп’янєйшого собору». Скажи, чиню я цим гріх?

Знову задумався Єпіфаній, згадав римське право, що вивчав колись в академії, довго мізкував, та складу злочину в злодійських махінаціях Меншикова не побачив. Бо ж чи винен він, що держава не тільки дозволяє, а й спонукає красти? Був Олексашка злодюжкою у свого батька — щоразу недодавав йому з виручки за продані пиріжки по копійці й назбирав золотого карбованця. Такі «злочини» до жодного карного кодексу не записані, та й батько за подібне не подав би позову до суду на свого шпаровитого сина. То чому ж