Читати книгу - "Мальви. Орда"

йому, коли нині він має за батька самого царя, не хотіти мати мільйона нашпарованих таким самим способом золотих дукатів? Хіба за якихось тридцять років може аж так змінитися людина? Сказав:

— Ні, не чиниш цим гріха.

— Ось бачиш, — вдоволено потер долоні Меншиков. — Комусь там ніздрі виривають, пальці вставляють між двері, щоб зрозумів, як треба в імперії поводитися, а ти зовсім легко жельвою стаєш… Ти мені допоможи гетьманувати в Україні: служив зрадливому Мазепі, тепер послужи Меншикову. Жоден владика, хоч ні один не любить надто розумних порадників, без учених мужів, а паче без покірного і освіченого священнослужителя не стане сильним ні царем, ні гетьманом. Чому ж бо Петро брав собі в радники премудрого хохла Феофана Прокоповича?

— Я… я не розумію, ваше сіятельство, як це — гетьманом? Ви хочете стати гетьманом України? Може, мені причулося…

— Ви лише подивіться на нього! — зареготав Меншиков. — Він дивується! Так, я хочу стати гетьманом Малоросії… В цьому ж порятунок імперії. Власне, не так порятунок, як її остаточне зміцнення. Ти глибше заглянь до історії і переконаєшся сам: усі ваші гетьмани були зрадниками. Сагайдачний ішов на Москву? Йшов. Хмельницький перед смертю лигався із шведами? Аякже. А Виговський, а Дорошенко? Не кажу вже про Мазепу й Орлика… Вам вірити не можна. Непокірний малорос, ставши гетьманом, відразу ж подумує про зраду. Думкою про своє гетьманування на Україні я поділився з царем одразу після полтавської баталії. То цар, для початку, дав мені місто Почеп на Чернігівщині. Свавільне то було місто: закордонна торгівля, магдебурзьке право, козацькі ради, до зубів озброєне військо, і кожен другий козак — дука, де таких на Московщині знайдеш? Хіба можна байдуже дивитися на кричущу нерівність?

— Так, так, — проказав сам до себе Єпіфаній, — це метода карлицька, я вже знаю: зрівнювати всіх до малості, до бідності…

— Саме так, — підтвердив Меншиков. — Не забувай, отче, що найбільший ворог козака не москаль, що нічого не має і хоче взяти, а багатий козак, що має, а не хоче дати. Таких — до Сибіру, на Ладогу! І не нашими — вашими руками. Ви мусите зрозуміти, де ваш ворог, і позбутися його, а коли позбудетеся, тоді нарешті заспокоїтеся в тихому рабстві. Немає кращого життя для будь–якого народу, ніж тихе рабство! За тебе думають, тобі наказують, а ти лише сполняєш… То я спершу скасував у Почепі магдебурзьке право, а ратушу звелів розвалити. Потім заборонив вивозити юхт, сало, віск, олію, смолу, збіжжя, срібло, а якщо й дозволяв, то через московські порти; митниці обсадив карликами — не тільки Почеп, вся Україна донині віддає Московщині мито. Треба ж і нам якось жити… Трохи пізніше попереводив козаків до кавалерійських драгунських полків. Позабирав до своїх магазинів козацькі гармати, шаблі, намети, горілку, навіть ікону Пресвятої Богородиці Печерської — символ козацьких свобод — реквізував… Поскаржився на мене цареві гетьман Скоропадський, його величність показав мені тую цидулу, помахав мені пальцем. Я ж, довго не думаючи, приїхав до Глухова, звелів укопати на гетьманському подвір’ї палю з накладною гострою шпицею і сказав гетьманові: «Ось де твій трон, якщо крамольний будеш… Чув я, що в Малоросії з Божою поміччю хліб уродився. А в нас не растє. Накажи відвезти тридцять тисяч четвертей муки до Смоленська». І повіз сердешний гетьман. Але Почепа мені мало: хочу всієї Малоросії, чуєш? Випрошу в царя Батурин, відбудую столицю по–своєму і стану останнім гетьманом України! А ти будеш моїм Феофаном: з амвона недоламані душі доламуватимеш. Хіба це гріх?

Єпіфаній схопив голову в руки і заскиглив, завив: він уздрів в одну мить, як горить не один Батурин, а вся Україна з краю до краю. Котиться степами полум’я, пожирає доми, сади, села, міста, ліси, і тягнуться валками чорні погорільці, гнані русявими ординцями, на північ у тихе рабство. Нема вже ніякої надії на волю, тільки б зберегти життя хоч одній парі вигнанців, що могли б колись повернутися в Україну й розпочати новий рід. Хто має зберегти себе — я? Яким коштом?

І тут ревнув Єпіфанієві у вуха громовий голос, що обнадіяв і злякав: «Феофанові можна, а тобі — ні?!»

Чернець викрикнув ці слова вголос, і засміявся Меншиков:

— То чи ж маю я гріх?

— Ні, ні, ні! — застогнав Єпіфаній, б’ючи головою об підлогу. — Ви не маєте гріха, ви такі страшні, що навіть не знаєте, що таке гріх!

Потім Єпіфаній підвівся і прошепотів зшерхлими губами:

— У Батурині жив Месія. Невже то був Войнаровський? Що сталося з ним?

Квасно скривився Меншиков і погордливо глянув на Єпіфанія.

— Месія з хохлів? Це ти вже мариш, втомився, мабуть… Тільки Московія — Третій Рим — несе світові месіянство. Вся Московія — не один чоловік! Визволення несе народам, порятунок.

— Від чого?

— Від вигаданих ваших свобод… Ти ж освічена людина — невже не розумієш, що тільки в неволі може бути сякий–такий порядок?

— Але ж і перший, і другий Рим, гинучи від невільного порядку, народжував свого Месію — Ісуса, Магомета. Мусить і Третій Рим зродити Спасителя — чей пропадає в неволі людський дух!

— Що може вчинити Месія?

— Привести народ до каяття.

— І властителів?

— Перш за все.

— Тоді відпусти мені батуринський гріх: якщо я вбив у Батурині українського Месію — можу спокійно доживати віку. Імперія, в якій розкаюються властителі, перестає бути імперією… Слава тобі, Господи: українські спасителі в темниці.

— Як вам вдалося спіймати Войнаровського?

— Cherche la femme[191], — розвів руками Меншиков. — Я сам неписьменний, проте французьку мову знаю і єсьм академіком Кембриджського університету, про що мені сповістив сам Ісаак Ньютон! Європа без нас обійтися не може — місія наша така. Ми повинні йти вперед і вперед — до останнього моря. Ні Чингісхан, ні Батий не дійшли — нам передоручили… А Войнаровський що — комашка. Ми його спіймали в Гамбурзі, в ліжку однієї красуні…

— З Мазепиним скарбом? — боязко спитав Єпіфаній.

— Ти, бачу, все знаєш, і це добре… Не потрапило нам до рук гетьманське золото. Тому й тримаємо вже більше семи років Войнаровського у Петропавлівській фортеці, може, хтось зголоситься зі скарбом — виміняємо. А тобі, певне, цікаво, як ми його впіймали? О, я за ним полював ще відтоді, як він мене так тяжко обдурив у Гродні…

Єпіфаній слухав