Читати книгу - "БотакЄ"

найкращих сімей. Хлопчики, обдаровані різними талантами. Нормальні, врешті, люди.

Лякрімоза

Це можна порівняти хіба що з більярдом. Численні траєкторії, поштовхи і доторки, від яких змінюються напрями. Легесенькі контакти, довгі або короткі потужні удари в сам центр кулі. Накопичення нерозв’язних хащів біля якоїсь із луз. Потім не ті кути, взаємозаперечні лінії, врешті кулепад, коли одна за одною…

Важлива конфіґурація. Співвідношення положень і можливостей. Погляд з неба, який порушується поштовхом кия. Мапа сузір’я, пронизана незапланованими кометою чи астероїдом. Прорив, що закінчується випаданням. Так плачуть чоловіки. Самі не знають себе. Не можуть передбачити, що ту сльозу виб’є. Жінки, котрі поруч, теж не встигають вловити жодної закономірності. Від жінок довідатися щось про чоловічий плач попросту неможливо, хоч передовсім вони відловлюють ці таємничі моменти.

Чоловіки не знають тим більше. Це як більярд, кажуть наймудріші з них. Такий розклад, така конфіґурація.

У кожному разі плачеться від сили враження. Можна з певністю сказати, що причина вербальна. Бо вдарившись головою об камінь, чоловіки не плачуть. Біль викликає радше крик, ніж плач.

Сльози з’являються від потрясіння. Як у більярді - невідомо коли. Причина може бути дуже несуттєвою. Просто забагато дощівки набралося в бочці під ринвою. Тож мусить виникнути останній міліметр після ефекту поверхневого натягу. Щось, що греблі рве. Тоді випадкові сльози, зрушені малесенькою хвилею, виллють всі ті накопичені загатами маси води, які отримали можливість виллятися.

Щодо причини, то найсильнішою помпою є відчуття абсолютної неспроможності вплинути на долю тих, кого любиш розтерзаним серцем. Коли всі твої сили, запал, старання і саможертовність нічогісінько не значать у питаннях життя і смерті найдорожчих людей. Ну і вербально: кожна згадка про такі ситуації може легко пролитися сльозою. Знай, що так може бути і з тобою, і з твоїми дорогими. Колись не зможеш перегризти пута. Будеш тільки плакати, виявившись непотрібним.

Ці сльози подібні на стрілу, що пронизує сонячне сплетіння. Вона забиває дух. Її не можна витягати, щоби завчасно не заснути від втрати крові. Стрілу можна лише обламати - хай не так заважає повертатися і притулятися. Але ця стріла, ці сльози раптом міняють горизонт. Часу нема, кажуть вони. Є тільки вічність. І дуже-дуже мало хвилин на те, щоби зробити щось дуже важливе перед тим, як час дійсно перестане існувати. Ай фак енд край. Фак енд край. Фак, і плачу.

Знову тільки про любов

Усі вони мали чудову освіту, швидкий розум, добру пам’ять. Усі були колись першими красунями міста. Мали добрі манери, почуття гумору, вміли бути дотепними. Інша справа, що були довголітніми вдовами - пережили своїх чоловіків на кілька десятиліть. Після чоловіків залишилися прекрасні помешкання, старі вишукані меблі, багато добрих картин, твердий самостійний характер і самотність, яка спочатку була горем, потім полегшенням, тоді відчаєм, звичкою і нарешті долею, коли почало здаватися, що так було завжди і життя власне так виглядає і для того призначене.

Крім того, вони були добрими і любили тварин. Передовсім котів. На якомусь етапі самотності любов до котів ставала фатальною, а котів робилося щораз більше. Вони ставали справжніми мешканцями прекрасних помешкань і володарями сердець своїх дбайливих годувальниць. Оскільки котів небезпечно випускати в місті надвір, квартири перетворювалися на їхній світ. Від перших котиків і киць галузилися покоління кошеняток, створюючи різнокольорову колонію. Бабці думали переважно про харч для своїх улюбленців. Поступово індивідуальні риси кожного котика стиралися, їх було дедалі важче розрізняти. Вони всі разом ставали чимось єдиним. Принаймні елеґантні старомодні суконки з брошками, зимові плащі із стародавніми лисами пахли просто котами, коли бабці виходили зі своїх в’язниць любові, ніжності, милосердя, жалісливості і відданості.

А потім зі старшими панями ставалися якісь нещастя. Найчастіше вони падали і ламали крихкі деталі суглобів. Ще кілька років їм доводилося лежати, не встаючи. Старі знайомі по черзі відвідували їх, приносячи передовсім їжу котам. Іноді ніхто не приходив кілька днів. Тоді пані Мацькова ховала новонароджених кошеняток у шкляну вазу з вузькою шийкою, щоби не допустити канібалізму. А пані Заєць виймала з-під подушки твердезний буханець хліба і кидала його в гущу стада, коти гризли сухар з усіх боків, товкли ним по паркеті…

Всі пропозиції відпустити котяче царство на волю відкидалися незаперечно. Такого негідництва ці хворі, але благородні і добрі жінки не могли собі дозволити. Зрештою, вони ж їх любили найбільше у світі. Були переконані, що це навзаєм. І повірили, що так буде завжди. Вони завжди не були готовими до своєї зради, яка ставалася несподівано. Бабці помирали. Злії люди випускали дикі домашні стада просто надвір, у невідомість, до ризику, на погибель. У помешканнях робили ремонти, і там оселялися цілком байдужі до котів людські сім’ї.

Найкраще зробила пані Стронціцька. Заснула, курячи в ліжку. Від сиґарети зайнялася перина. Вони всі разом вчаділи і згоріли. Якийсь час було видно, як коти дивляться через вікна на уявну волю. Коли ж шиби нарешті потріскали від полум’я, жоден з них уже нікуди не поривався.

Втикатися чи втикати

Казати чи мовчати… Був такий добрий анекдот про геніального саксофоніста, котрий потрапив до раю. І там опинився в колі таких самих геніальних музикантів. Хтось із них задав тему, всі чудесно імпровізували. Врешті черга дійшла до нашого свіжоприбулого. Той утнув щось таке, на що ніколи не наважувався на землі. І далі - імпровізації по колу. Дійшла черга вдруге. Гралося вже не так. Тоді втретє, вчетверте… Може, змінимо тему, запропонував саксофоніст. Та нє, ми ж у раю, ця тема вічна.

Казати чи мовчати - визначальне питання особи, помноженої на досвід культури, в момент, коли йдеться про тривалішу проекцію часу. Правдивої рекомендації не існує. Потрібно перебувати в стані автономного польоту - без жодних вказівок із центру. Вірити тільки собі, тим, кому віриш, і спиратися, врешті, на порожнечу або безпорадності, або безсумнівності.

Вибір уподібнюється проявам генетичного коду. Волосся ясне чи темне, шкіра суха чи волога (і так ще кілька мільйонів так ні). Арґументи рівноцінні: сині очі нічим не гірші від чорних, але мені хочеться тільки зелених. Про це казати чи мовчати?

Те, що кожен потребує виговоритися, - річ безсумнівна. З цим можна, однак, боротися. Існувала ціла етика найученіших авторів трактатів, котрі принципово залишалися анонімами. Натомість тисячі уроків анонімних учителів ми знаємо лише тому, що про них не змогли не розповісти учні. Невідомо, що краще. Не знати, чи маємо ми отримувати крадені свідчення про минуле у вигляді