Читати книгу - "Світло Парижа"

справжню. Можна уявити, якою могла би стати я. Можна уявити, якими б стали ми всі, коли б знайшли в собі сили бути такими, якими є насправді.

— Хотіла б я його знати, може, це зробило б мене ближчою до матері. Хотіла би з ним познайомитись, тому що треба знати, звідки ти походиш, чи не так? — Я озирнулась довкола на китайські шафи, і, попри те, що вони були порожні, та повнилися спогадами про покоління Велшів і Бауерсів. Колись настане мій час берегти все це, пам'ятати історії розписаних вручну тарілок, що батько привіз із поїздки до Китаю, чистити срібло, яке, за чиїмись розповідями, переховували в саду під час громадянської війни, але всі знали, що це не так (коли б було правдою, сором на голови Об'єднаної армії, що його там не знайшли).

— Не можу повірити, що ти ніколи мені про це не казала, — промовила я і сама здивувалась, як гірко це прозвучало. Не так була сердита, як… Ну, як це назвати? Розчарована? Може, коли б вона сказала мені правду раніше, ми стали б ближчими? Може, саме ця таємниця нас і розділяла.

— Ніколи не приходив належний час.

— Гадаю, для таких новин ніколи не настає належний час. — Крім того, що просто зараз такий час настав. Настав час зрозуміти, що я не була невдалою у довгій родинній лінії жіночої досконалості. Настав час довідатися про бабусині мрії і зрозуміти, як нехтування ними вплинуло на доньку та онуку. Я не помилилась, зробивши вибір, моєю помилкою було те, що я дотримувалась цього вибору через страх, сором та інертність.

— Вони хоч раз побачилися знову?

Мати похитала головою, світло впало на її обличчя, освітивши зморшки. — Не думаю.

Отже, жодної повної сліз романтичної зустрічі. Жодного рандеву на залізничній станції, жодного втраченого паризького вихідного. Кілька тижнів тому це, може, розчарувало б мене, але я чогось навчилась від бабусі про романтику й реальність, про їхню боротьбу.

— Ти впевнена, що саме цього хочеш? Певна, що так буде краще? — спитала вона, і цього разу, на моє здивування, в її тоні не було нарікання. Лише печаль.

— Я не хочу бути з ним одруженою. — Я згадала Філіпові гострі слова, коли повідомила його про те, що хочу розлучитись, і відчула, як у мене тремтить шия. Ця гострота була завжди. І коли б я не виявила її, сказавши про розлучення, хтозна, коли б вона проявилась. Усе це на краще. Мати, можливо, ніколи не зрозуміє, але так було.

— І що ти тепер робитимеш? — Я могла б назвати сотню того, що не робитиму. Не надягну костюм-двійку і не піду на збори, до Ешлі Хатавей. Не розпрямлятиму волосся й не прикидатимусь, що не голодна. Але що робитиму? Це значно важче.

Я думала про матір, про її нескінченну благодійність і обов'язки, про організації, які вона підтримує, про тисячі способів, якими вона доводила свою важливість у культурі, і це обезцінювало її, бо вона була лише жінкою. Міркувала, що її мати тримала її на відстані, бо спогади були такими гіркими, яким несправедливим це все було, міркувала про те, що моя мати тримала мене на відстані, бо не вміла поводитись інакше, і тому, що не хотіла, аби я була нещасливою. Думала про те, що я і бабуся одружились з чоловіками з причин інших, ніж кохання, через страх і обов'язки, відповідальність і самотність, як це зробило нас обох покірними й нещасливими. Я думала про бабусю у Парижі, як вона описувала його світло, як воно падало, прекрасне, романтичне й жахливе, думала про те, що в цьому світі може бути радість, і як хотіла, щоб ми всі схопили її, коли вона пролітатиме повз нас, як світло падаючої зорі.

Я міркувала про бабусю, прагнучи вгадати, що б вона зробила з тим вибором, що стоїть зараз переді мною, про свободу, яку дали мені, жінці, сімдесят п'ять років прогресу, про те, що вона навіть не змогла б уявити її. У мене був час, трохи грошей і паспорт. І була лише одна річ, яку я можу зробити.

— Гадаю, поїду до Парижа, — відповіла я.

Глава двадцять восьма
Марджі, 1924

Дорогі мати й батько!

Хочу подякувати вам за таке прекрасне весілля. Хоча я й була на багатьох, моє було найпрекрасніше з усіх тих, попри те, що було так швидко організоване. Ми мали такі чудові проводи в нове, спільне життя. Дякую, що запросили таку велику і вражаючу групу людей відсвяткувати з нами цю подію. Щиро сподіваюся, що ви були задоволені.

Ми з Робертом маємо надію повернутись до Вашингтона у вівторок, бо він мусить бути в офісі у середу, сподіваюся, що ви прийдете