Читати книгу - "Світло Парижа"

до нас на вечерю якнайшвидше, у наш новий дім. Дуже раді, що ви будете так близько, лише шкодую, що наші численні обов'язки триматимуть нас далеко і ми не бачитимемось так часто, як би хотіли.

Дякую, що зробили нам таке гарне весілля. Гадаю, у Вашингтоні говоритимуть про нього весь сезон.

Щиро ваша

Маргарет Пірс-Велш

Глава двадцять дев’ята
Мадлен, 1999

Серпень, ми сидимо на ґанку ресторану «Кухня», і повітря довкола нас гаряче й вогке, неприємний спекотний вітер не приносить полегшення, від нього стає ще задушливіше. За своєю недавньою звичкою я підняла волосся вгору безладним вузлом, і кучері, що з нього вибились, прилипли до голої шиї.

— Посидьмо ось тут, — каже Шарон, умощуючи рухливого малюка на високий стілець у кінці столу. Я сиділа з близнятами кілька вечорів, аби Шарон з Кевіном могли кудись вийти, але мушу визнати, як би я не соромилась цього, досі не можу їх розрізнити. Хлопчики були однією милою, ласкавою істотою, яку так і хотілось цілувати й тискати, були суцільним нерозрізняльним гармидером. Цей вигинав спину щоразу, як Шарон намагалась підсунути його ноги під стіл, я полоскотала його, аби відвернути увагу, щоб вона змогла всадовити дитину.

— Дякую.

— Ще тут посиджу, — сказала я, спускаючись униз, щоб знайти порожній стілець, упала на нього і поставила келих пива на серветку. — Я сяду біля тебе. Кевіне! Ходи-но сюди годувати своїх дітей!

Кевін підстрибнув і поцілував Шарон у чоло. Потім підхопив другого вертлявого хлопчика й посадив його собі на коліна. Шарон лишила його нарізати дітям авокадо й курча, а сама впала на стілець поруч зі мною. — Я вичерпана. Відпустка буде нескоро.

— Коли від'їжджаєте? — У матері Кевіна був пляжний будиночок на березі океану в Північній Кароліні, і вони всі збирались туди на тиждень. Там не було нічого схожого на пізнє літо в Магнолії, коли сумуєш за водою і вітерцем з океану.

— Наступного тижня. Хочу цілком перекинути всі турботи про дітей на бабусю, а сама сидітиму на піску біля моря й читатиму книжку. І питиму, — додала вона й узяла мій келих, що лишив на серветці мокрі патьоки, осушивши половину одним довгим ковтком. — Боже, яке смачне!

— Генрі, принеси мені, будь-ласка, ще пива, — крикнула я, обернувшись до дверей. На ґанку стояло десь біля десятка осіб: Шарон з Кевіном і їхніми близнюками, Вані з родиною, Касандра, Піт й Артур, власники Java Good Day з дочкою Кейтлін, Кіра, мій шеф з крамниці мистецького приладдя, Генрі і я. Був вечір понеділка, «Кухню» було зачинено, порожні кімнати відлунювали, коли я йшла до ванної. — Випила усе пиво? Лопнеш! — відповів Генрі, дістав охолоджений келих з холодильника за стійкою бару й підставив його під кран, і карамельна рідина потекла тоненькою цівкою. На вершечку піднялась шапочка піни. Ніколи не любила пива, але Генрі робив ель-крем з присмаком ванілі й цукру, і я жодного разу не могла ним напитись. — Ні, Шарон поцупила моє, — відповіла я, коли він вручив мені келих, такий холодний, що опікав мені пальці. — Дякую.

— Можу принести тобі ще, — мовив Генрі до Шарон.

— Крадене смакує ліпше. — Шарон осушила свій келих і подала йому. — Принеси ще, — попросила й раптом вивергнула монументальну відрижку.

— Ну, коли так! — Генрі взяв келих і попрямував до бару. — Прекрасно, — сказала я. — А на зборах Асоціації жінок ти теж так робиш?

— Ні, бережу лише для тебе, — ласкаво відповіла Шарон. — До речі, давно тебе тут не бачила.

— Працюю. Мій хазяїн робиться просто кошмарним, коли я затримую платню за мешкання, — відповіла я, а Шарон ущипнула мене за руку. Будинок моєї матері було спродано по кількох днях відразу як його виставили на продаж, і коли виявилось, що я побуду ще деякий час у Магнолії, переїхала у щось на кшталт каретного сараю на землі Шарон і Кевіна. Помешкання було маленьким, і двері ванної й туалету постійно зіштовхувались, коли я їх відчиняла. Піч була іграшковою, у будинку жили павуки, але мені там подобалось. Я мала лише одну велику кімнату зі старим залізним ліжком біля однієї стіни, в одному кутку — кухня, а решту — житлове приміщення — заповнила полотнами й мольбертом, поставила столики для пензлів і тюбиків з фарбами, де лежала купа забризканого ганчір'я. Кожного ранку, коли я прокидалась, відразу бачила калюжі сонячного світла, що розливались по картинах, над якими працювала, вдихала аромати трави й саду, чула, як сміються близнята, і на обличчі з'являлась посмішка.