Читати книгу - "Спартак"

Спартак виїхав з табору на чолі двох тисяч вершників, щоб розвідати дорогу до гори Вултур, звідки, за чутками, йшов Красс із сімдесятьма тисячами римлян.

Арторікс протягом двох років намагався придушити в собі любов до Мірци, але марно. Він неодноразово безуспішно переконував дівчину відкритися. Мірца ж була сумна й замислена, усіх трималася осторонь. Цього ранку Арторікс, певно, вирішив будь-що домогтися свого: поведінка Мірци бентежила його.

Відтоді як Мірца подружилася з Евтибідою, вона помалу стала опановувати мистецтво володіння зброєю. Верховій їзді її навчив сам Спартак у перші ж дні повстання гладіаторів, аби дівчині не доводилось іти пішки з юрбою солдатів, адже часто повстанці долали величезні відстані.

Коли військо стояло табором під Равенною, Мірца отримала від свого брата обладунок, спеціально виготовлений для неї найкращим майстром у Равенні. Він був достоту як в Евтибіди. Одягнувши обладунок, дівчина більше ніколи не знімала його, адже розуміла, що над її братом і всім військом нависла значно серйозніша небезпека. Тому вона вирішила завжди бути поруч із ним, навіть під час боїв, аби у всьому допомагати йому.

У той момент, коли Арторікс перепинив дівчині дорогу біля входу в намет Спартака, Мірца також була в обладунку. У цьому вбранні Мірца виглядала просто приголомшливо — її фігура була ще граціознішою, аніж у жіночій сукні.

— Що все це означає, Арторіксе? — запитала вона в юнака, і у голосі її пролунав чи то подив, чи то докір.

— Я ж неодноразово казав тобі, — м'яко відповів галл, закохано дивлячись на дівчину. — Ти не можеш сказати, що я неприємний тобі, що ти ненавидиш мене або гребуєш мною. Ти не тільки заперечувала це словами, але й учинками, поглядами, а вони часто видають душу. Ти говорила, що Спартак любить мене, як брата, що він був би радий, якби ти стала моєю дружиною. Ти нікого іншого не любиш: у цьому ти присягалась мені не раз. Чому, чому ж ти так завзято відмовляєшся від мого кохання?

— А ти, — схвильовано відповіла дівчина, і в її очах палало кохання до нього, — а ти чому приходиш спокушати мене? Навіщо мордуєш мене? Хіба я тобі не пояснювала? Я не можу, не можу бути твоєю й ніколи не буду…

— Але я хочу знати причину, — відповів Арторікс. Його блакитні очі налилися слізьми, які він ледве стримував. — Я хочу знати причину — от про що я покірно, смиренно прошу тебе. Має ж право чоловік, який міг би стати найщасливішим у світі, а натомість мучиться, почуваючись найнещаснішим серед смертних, має ж принаймні право знати, чому з вершини щастя йому призначено впасти у безодню розпачу?

Слова Арторікса линули з такою щирістю, що Мірца почувалася переможеною, скореною, зачарованою. Кохання спалахнуло в її очах… Вона дивилася на юнака з такою глибокою любов'ю, що Арторіксу здавалося, ніби її кохання проникає у всі клітинки його тіла й душі.

Їх обох охопило тремтіння, обидва вони, спрямувавши погляд одне на одного, здавалося, перебували під владою чарів. Так вони простояли кілька хвилин мовчки, аж нарешті Арторікс тремтячим, слабким голосом вимовив:

— Вислухай мене, Мірцо! Я не боягуз… не легкодухий… Ти це знаєш… У бою я завжди серед перших, а при відступі серед останніх… Дух мій непохитний, і мені не властиві підлі почуття. У хвилини небезпеки я не боюся смерті, мати навчила мене бачити в ній справжнє життя душ наших, і це правда… Все це ти знаєш… і все ж, бачиш, зараз я плачу, як дитина…

Мірца зробила рух до Арторікса, наче хотіла щось сказати йому. Та знову застигла мовчки. Юнак схопив її за руку й, ніжно пригортаючи до себе, схвильовано додав:

— Кохана, не забирай у мене солодку мрію… скажи мені, що ти любиш мене… дозволь вірити, що ти любиш мене… Нехай відтепер сяє перед моїми очима цей промінь щастя… аби я міг думати, що маю право на таке блаженство…

І, вимовляючи ці слова, Арторікс підніс руку Мірци до палаючих уст і став жагуче її цілувати, а дівчина тремтіла, немов листок. Вона шепотіла:

— О, годі, Арторіксе… залиш мене… йди… якби ти тільки знав, якого болю завдають мені твої слова… якби ти знав, які це муки…

— Але, може, це тільки мрія… може, твої ніжні погляди були оманою… Якщо це так… скажи мені… будь щирою… будь сильною… скажи: «Даремною була твоя надія, Арторіксе, я люблю іншого…»

— Ні… я не люблю, ніколи не любила, — палко вимовила дівчина, — і ніколи не полюблю нікого, крім тебе!

— О! — вигукнув у невимовному пориві радості Арторікс. — Бути коханим тобою… Хіба дано всемогутнім богам відчувати таку радість?

— О, боги! — мовила вона, вивільняючись з обіймів юнака, що оповив її своїми руками. — Боги не тільки пізнають любов, вони впиваються радістю, а ми приречені любити мовчки, не маючи можливості вилити у взаємних поцілунках непоборний запал нашої любові, не…

— Але хто ж, хто нам забороняє? — запитав Арторікс, очі якого сяяли радістю.

— Не намагайся довідатися, хто наклав заборону, — сумно відповіла дівчина. — Не прагни довідатися… Така доля наша. Ми не можемо належати одне одному… Тяжка… жорстока… непереборна доля… Залиш мене… йди… не запитуй більше, — і, гірко ридаючи, вона додала: — Ти бачиш, як я страждаю? Чи знаєш ти, що я вважала б себе найщасливішою з людей? Але… це неможливо. Я не можу бути щасливою… мені це заборонено назавжди… Іди ж, не треба роз'ятрювати розпитами мою рану… Залиш мене на самоті з моїм горем.

І, жбурнувши в кут свій щит, вона затулила обличчя руками й заридала.

Коли переляканий Арторікс підбіг до неї й почав цілувати її руки, вона знову відштовхнула його, м'яко, але водночас наполегливо:

— Біжи від мене, Арторіксе, якщо ти чесна людина й щиро любиш мене.

Піднявши очі, вона побачила Цетуль, що саме проходила преторським майданчиком. Рабиня-нумідійка Цетуль двадцять днів тому прибігла в табір гладіаторів з Таранта, бо її пані, дружина патриція з Япігії, звеліла відрізати дівчині язика за зайву балакучість. Мірца гукнула її:

— Цетуль!