Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

стояла на дні глибокої улоговини. Там було так дивно й похмуро, що мені стало лячно. Я не бачила ні камінців, ні квітів навколо себе, та боялася, що можу щось звідти взяти, не відаючи того, а тому вирішила провести один обряд, щоб відігнати від себе чоловіка в чорному. Отож, я стала посеред улоговини, і, переконавшись, що на мені немає нічого того, про що йшлося в казці, я обійшла те місце, по-особливому торкаючись своїх очей, губ та волосся й нашіптуючи дивні слова, яких мене навчила моя няня, щоб відганяти від себе злі сили. Відчувши себе в безпеці, я вилізла звідти і пішла повз усі ті насипи, улоговини й мури, поки не дійшла до вершини, що височіла над усією місцевістю, і побачила, що різні форми земляних споруд, точнісінько як сірі камені, складалися в певний візерунок, лише геть інший. Вже сутеніло, і все навколо почало набувати розмитих обрисів, але з того місця, де я стояла, мені вони здавалися схожими на дві величезні людські постаті, що лежали на траві. Я рушила далі, поки не натрапила на ліс, надто таємний, щоб про нього розповідати. Ніхто не знає про стежку, що веде до нього, на яку я натрапила цілком випадково — угледівши маленьке звіреня, що бігло нею до лісу. Тож я пішла слідом за тваринкою по дуже вузькій темній стежці, попід тернинами й кущами, і надворі вже було зовсім темно, коли я вийшла на відкриту галявину посеред лісу. Там переді мною постало дивовижне видовище, найпрекрасніше з усього, що я колись бачила, але тривало воно лише якусь мить, бо я одразу ж кинулася тікати з лісу тією самою стежкою, що мене туди привела. Я чимдуж бігла, налякана тим чудесним і таким дивним та неймовірним видовищем. Я хотіла швидше дістатися додому, щоб подумати про побачене, бо не знала, що було б, якби я запишися в лісі. Я розпашіла від бігу і вся тремтіла, серце шалено калатало в грудях, і поки я тікала з того лісу, з мене мимоволі виривалися дивні крики, яких я не могла стримати. Зрадівши, що великий білий місяць викотився з-за округлого пагорба й освітив мені дорогу, я бігла назад повз насипи й через улоговини вниз до самотнього видолинка і вгору крізь хащі над місциною із сірими валунами і врешті-решт дісталася до нашого дому. Мій батько працював у своєму кабінеті, і слуги ще не сказали йому, що я дуже довго не поверталася додому, хоча були налякані й не знали, що їм робити. Я сказала їм, що просто заблукала, проте не зізналася, де насправді була і що робила. Я пішла спати, але пролежала всю ніч, так і не склепивши очей в роздумах про побачене. Коли я вийшла на галявину, все навколо світилося, хоча вже сутеніло, і це видиво здавалося настільки реальним, що всю дорогу назад я не могла позбутися думки, що все те було наяву. Тому я чим хутчіш хотіла зачинитися у себе в кімнаті й на самоті насолоджуватися побаченим видовищем, заплющити очі й перенестися на галявину, щоб зробити все, що я зробила б, якби не злякалася. Та, коли я заплющила очі, видиво не прийшло, і я знову й знову прокручувала в голові свої пригоди, пригадуючи, як похмуро й дивно було наприкінці, і боялася, що це все може виявитись помилкою, тому що виглядало надто неймовірним, щоб бути правдою. Ця пригода надто вже скидалася на одну з няньчиних казок, в які я насправді не вірила, хоч і стояла налякана на дні тієї улоговини. У моїй пам'яті знову зринули історії, які вона мені розповідала, і я губилася в здогадах, чи те, що я бачила, насправді там було, чи, може, якась з її казок колись давним-давно була реальністю. Мене охопили такі дивні відчуття! Я лежала із розплющеними очима у своїй кімнаті вглибині будинку, а по інший його бік місяць кидав відблиск на річку, тож яскраве світло не падало на стіну моєї кімнати. В домі було дуже тихо. Я чула, як батько підіймався сходами нагору, щойно годинник пробив північ, а опісля все затихло, і дім здавався порожнім, ніби в ньому не було жодної живої душі. І хоч у кімнаті в мене було темно, крізь білий тюль пробивалось слабке мерехтіння світла. Підвівшись з ліжка, я виглянула у вікно і побачила величезну чорну тінь від будинку, що накривала сад, який здавався в'язницею, де вішають людей на шибениці. Але далі все довкруж було залите білим сяйвом, і ліс виблискував білизною з чорними проваллями поміж дерев. Надворі було ясно й безвітряно, а на небі — жодної хмаринки. Я хотіла пробудити в уяві те видиво, але не змогла, і почала перебирати в пам'яті всі казки, які мені розповідала няня настільки давно, що я думала, що вони вже стерлися з моєї пам'яті. Однак вони повернулися і перемішались із хащами, і сірими валунами, й видолинками, й таємничим лісом, і я вже не знала, що — реальність, а що — казка, і чи не був це усього лише сон. Я пригадала той далекий спекотний літній вечір, коли няня залишила мене одну в затінку, а з води та лісу вийшло двоє білих людей і почали забавлятися, танцювати й співати. Мені здавалося, що няня розповідала мені про щось схоже до того, як я їх побачила, тільки не могла пригадати, що саме. Тоді мені було цікаво, чи вона і є тією білою леді, бо вона така ж біла й вродлива і мала такі самі темні очі й чорне волосся. Бувало, вона усміхалася й виглядала, достоту як та леді, коли починала свої розповіді зі слів „Давним-давно...“ або „У часи фей...“ Але вона не могла бути білою леді, подумалось мені, бо вона, здається, ішла вглиб лісу іншою стежиною, і той чоловік, що йшов слідом за нами, не був схожий на того, іншого, інакше мені б не розкрився чарівний секрет таємничого лісу. Я думала про великий білий місяць, що викотився з-за пагорба та нависав наді мною, коли я стояла посеред тієї дикої місцевості, де із землі виростали дивні фігури, а навколо були одні лише мури, таємничі видолинки та гладенькі, округлі насипи. Я чудувалася з побаченого, та враз злякалася, що зі мною трапилося щось невимовно жахливе, пригадавши казку, яку мені розповідала няня, про бідну дівчину, що спустилась в улоговину і яку врешті забрав чоловік у чорному. Я теж