Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

спускалась в улоговину, може, навіть, ту саму, і зробила там щось дуже страшне.

Тож я знову взялася промовляти закляття, по-особливому торкаючись своїх очей, губ і волосся і вимовляючи давні слова мовою фей, щоб бути певною, що мене ніхто нікуди не забере. Я знову намагалася викликати в уяві таємний ліс, видертися тією стежкою і побачити те, що я бачила, та в мене нічого не вийшло, тож я не переставала думати про няньчині казки. Я пригадала одну з них — про юнака, що якось вирушив на коні на полювання і цілісінький день зі своїми собаками шукав здобич. Вони перетинали річки і побували у всіх лісах, минали драговини, але нічогісінько не знайшли; так вони полювали увесь день, аж поки сонце почало опускатися, сідаючи за гору. Юнак розлютився, що йому не вдалося нічого вполювати, і вже хотів було повертатися назад, коли, щойно сонце торкнулося вершечка гори, він побачив, як з чагарника вийшов прекрасний білосніжний олень. Він радісно свиснув до своїх собак, але ті лиш жалібно скавучали й не хотіли йти за ним. Тоді він дав шпори своєму коневі, але той лиш затремтів і стояв мов укопаний. Юнак зіскочив з нього, полишив своїх собак і сам кинувся переслідувати білого оленя. Поступово стемніло, на чорному небі не було видно жодної зірки, яка б освічувала дорогу, а олень все біг у темряві. Молодик мав при собі рушницю, але не стріляв у тварину, бо хотів спіймати оленя живим, хоч і боявся, що той загубиться під покровом ночі. Мисливець жодного разу не згубив його зі своїх очей, дарма що небо було чорне-чорнюче, навколо панувала непроникна темрява, а олень безперестанку біг, і юнак уже не знав, де він опинився. Вони бігли через дрімучі ліси, де повітря було наповнене шепотом, а ледь помітне мертве сяйво здіймалося над зогнилими колодами, що лежали на землі. Вже коли молодикові здалося, що він загубив оленя, той постав перед ним, осяяний і білосніжний. Юнак кинувся до нього, та олень виявився спритнішим, і він так його і не спіймав. Вони далі бігли через дрімучі ліси, перепливали річки, брели чорними болотами, де земля здіймалася пухирями і навколо мерехтіли блукаючі вогники. Олень помчав вузькою скелястою ущелиною, де витав спертий запах склепу, і хлопець побіг услід за своєю здобиччю. Вони здіймалися на вершини гір, де було чути посвист вітру, що зривався з неба, олень біг далі, а юнак — за ним. Нарешті зійшло сонце, і він опинився в місцевості, якої раніше ніколи не бачив, з мальовничою долиною, якою протікав дзюркотливий струмок, та величним пагорбом посередині. Знесилений олень побіг до пагорба вниз по долині, рухаючись усе повільніше й повільніше, і хоч молодик теж добряче стомився, він наддав ходи, переконаний, що цього разу таки впіймає оленя. Та щойно вони дісталися підніжжя пагорба, а хлопець уже простягнув було руку, щоб ухопити оленя, як той мов крізь землю провалився, і юнак розплакався. Йому було страшенно шкода, що після такого довгого полювання він його загубив. Втерши сльози, він побачив перед собою у пагорбі двері і зайшов туди. Всередині було доволі темно, але він пішов далі, бо думав, що йому вдасться знову вийти на слід білого оленя. Зненацька звідкілясь засяяло світло, і він побачив над головою небо, сонце, співуче птаство на деревах і пречудове джерело, біля якого сиділа чарівна діва, королева фей. Вона сказала молодикові, що обернулась оленем, аби привести його сюди, адже вона до безтями закохалася в нього. Тоді вона принесла зі свого казкового палацу велику золоту чашу, оздоблену коштовним камінням, і запропонувала йому випити з неї вина. Він пригубив той трунок, та що більше він пив, то більше жадав пити, бо вино те було чарівним. Він поцілував прекрасну діву, і вона стала йому дружиною, і весь день та всю ніч він провів у пагорбі, в якому вона жила, а прокинувшись, юнак зрозумів, що лежить на землі, неподалік від того місця, де він уперше побачив оленя, і його кінь був там, і собаки, що чекали на нього. Він звів очі до неба й побачив, як сонце сідає за пагорб. Він повернувся додому і прожив довгі роки після тієї пригоди, але ніколи так і не поцілував жодної іншої жінки, тому що колись цілував саму королеву фей, і ніколи не пив звичайного вина, тому що колись куштував чарівне. Іноді няня розповідала казки, які їй колись розказувала її старенька прабабуся, що жила зовсім одна в хатині на вершині гори. Більшість із тих казок були про пагорб, під яким колись давним-давно збиралися люди, грали у всілякі чудернацькі ігри і робили дивні речі, про які мені розповідала няня і яких я не розуміла. Вона казала, що ніхто, крім її прабабусі, нічого з того не пам'ятав, і ніхто не знав, де саме той пагорб, навіть її прабабуся. Та якось няня розказала мені одну напрочуд дивну історію про пагорб, і я аж здригнулася від згадки про неї. Вона казала, що люди завжди ходили туди в літню спеку, і спочатку вони довго танцювали. Вони танцювали до самісінької темряви, а дерева, що росли навколо, робили ту місцину ще темнішою, й люди, один за одним, приходили звідусіль таємною стежкою, про яку ніхто, крім них, більше не знав. Двоє людей охороняли вхід, і кожен, коли туди підходив, повинен був подати дуже дивний знак, який няня показувала мені як уміла, але казала, що не може правильно його відтворити. Туди приходив найрізноманітніший люд: дворяни і селяни, літні люди і хлопці з дівчатами, і зовсім малі діти, що просто сиділи і за всім тим споглядали. Коли вони заходили досередини, навколо було зовсім темно, лише в одному закутку щось палахкотіло і поширювало дуже сильні та солодкі пахощі, що змушували їх сміятися — там можна було побачити розжарені вуглинки і червонуватий дим, що здіймався догори. Отож, вони всі заходили досередини, а за останнім двері зникали, щоб більше ніхто не міг через них увійти, навіть якби й знав, що за ними щось є. Якось один чоловік, що був чужинцем у цих краях, подолавши довгий шлях, заблукав посеред ночі, і кінь завіз його в самісіньке осердя дикої місцевості, де булькотіли страхітливі болота, над землею здіймалися величезні валуни, ноги коня провалювались у якісь ями, а дерева, що скидалися на стовпи шибениць, простягали до нього великі чорні ручища-гілляки, загороджуючи дорогу. Той чужинець був