Читати книгу - "Чаликушу"

з нагоди повернення всієї родини на зиму до міста, а також на честь Феріде.

— Як це? — запротестувала Феріде. — Адже за мною повинні ось-ось приїхати.

Тітки почали її заспокоювати:

— Феріде, треба піти, сором. Тут іти якихось п’ять хвилин. А що тобі чепуритися, накинь чаршаф, та й годі.

Що ж сталося? Раніше тітки любили її, як мати дочку, а тепер зважають на неї, мов на хвору кішку, не більше. Феріде одвернулася, щоб не бачити їх, і сказала:

— Гаразд, піду.

Було десь три години. Феріде стояла в альтанці, яку заплів вже ледь пожовклий плющ, і дивилася на шлях. Раптом вона вигукнула:

— Мюжгян, я бачу повіз… Це, мабуть, по мене.

І якраз у той час край берега між деревами забовванів пароплав.

Шалено калатало серце, ладне вихопитися з грудей.

— Іде! — крикнула вона.

В саду почалася біганина. Служниці кинулися в хату по пелеринки для пань.

Феріде ж сказала тіткам:

— Я піду трохи раніше, ви собі Їдьте.

Й вона подалася з Мюжгян садом, але біля хвіртки зустрілася з кухаркою.

— Я, панночко, по вас прийшла, — сказала вона. — Це Азіз-бей приїхав фаетоном і чекає вас у господі.

Азіз-бей і Кямран зустріли їх на другому поверсі.

— Ну ось, прибігло ще двоє шалених гостей! — вигукнув Азіз-бей. Потім зміряв Феріде поглядом з голови до п’ят і запитав — А ти чого аж мокра вся? — Потім усміхнувся, підійшов до неї, узяв її за підборіддя й пильно глянув у вічі.— Пароплав прийшов, але… Твій чоловік не пускає тебе…

Феріде подалася назад і розгублено прошепотіла:

— Дядьку, що ви кажете?

Азіз-бей показав рукою на Кямрана:

— Ось він, твій чоловік. Я, дочко, нічого…

Феріде зойкнула й затулилася долонями. Вона вже падала, та чиясь рука підтримала її. Феріде розплющила очі й побачила Кямрана.

— Ага! Попала наша Чаликушу в клітку! — радісно засміявся Азіз-бей. — А що? Тепер я подивлюся, як ти вирвешся з неї. Побачимо…

Феріде знову хотіла затулити обличчя, але Кямран міцно стиснув їй руки. Вона крутила головою, хотіла хоч якось сховатися, але весь час її чоло тулилося то до грудей, то до плеча Кямрана.

Азіз-бей все ще сміявсяі

— Це родичі поставили на тебе пастку, бо зрадлива Мюжгян розповіла нам всі таємниці. Царство небесне померлому Гайруллах-беєві — він прислав Кямранові твого щоденника. А я пішов з ним до кади [104] й показав йому декілька сторінок. Кади виявився розумний чоловік, отож освятив твій шлюб з Кямраном. Зрозуміла, Чаликушу? Тепер Кямран — твій чоловік, і я думаю, що він вже ніколи не залишить тебе саму.

Феріде зашарілася, навіть очі порожевіли, а зіниці так і спалахнули вогнем.

— Не вередуй, Чаликушу! Ми ж бачимо, що ти щаслива. Кажи за мною: «Дядечку, ви зробили добре. Я цього й хотіла».

Азіз-бей все-таки примусив, щоб вона сказала ці слова, а потім відчинив двері в кімнату й, переможно усміхаючись, вигукнув:

— Я уповноважений діяти іменем шаріату. Від імені ж Чаликушу… даруйте, Феріде-ханим, пристаю на шлюб з Кямран-беєм. Читайте молитву, а ми промовимо: «Амінь!» — Він повернувся до Феріде — А що, Чаликушу! Бач яка бешкетниця! Така як пучка, а скільки років мучила нас усіх! Та ба, цього разу я тебе обдурив!

В саду почулися дитячі голоси.

— О, тепер почнеться цілування рук та довгі вітання, — вигукнув Азіз-бей! — Перенесімо все на вечір. Я приготую небачений весільний стіл. А вам зараз не до балаканини. Мені здається, у вас є що сказати одне одному. Ось бачиш — потаємний хід. Веди свою дружину цими вузенькими сходами й заведи далеко-далеко, куди тобі заманеться. Тільки поверніться разом.

Кямран потягнув Феріде за руку, й вони подалися сходами. Але тут підлетіла Мюжгян, і подруги почали цілуватися та плакати.

Азіз-бей гучно висякався. Він хотів приховати сльози.

— Агей, Чаликушу! — крикнув він, мов оратор, вимахуючи рукою. — Це ти крала в мене черешні. Матимеш ти, якщо й інших підманиш красти! Віддай мені черешні, негайно! Я з тобоїр поквитаюся!

Азіз-бей підняв угору дівчину, дарма що Кямран усе ще тримав її за руку, міцно поцілував і знову повернув її в обійми кузена.

— Цієї ночі на тебе чигала морська буря, та ми врятували тебе. Але поруч з тобою русяво-жовта буря, а це ще страшніше. Аллах з тобою, Чаликушу!

Кямран і Феріде побігли сходами. Здавалося, у них виросли крила. Кямран приголубив Феріде, а потім так стиснув її в обіймах, наче хотів задушити.

Феріде зачепилася подолом за поручні, і вони, засапавшись, зупинилися на якусь мить. Вона поралася біля подолу сукні, а Кямран схвильовано говорив:

— Феріде, я не можу повірити, що ти моя!.. Я повинен руками відчути вагу твого тіла, щоб повірило й серце.

І він підхопив її, мов дитину, на руки.

Феріде важко дихала і вся тремтіла. Вона намагалася випручатися з його обіймів. З-під чаршафа розсипалася її коса, і Кямран припав до неї лицем. Дівоче тіло запалило кров, у нього наче побільшало удвічі снаги. Кямран ніс дівчину донизу, вона ж завмерла вся, їй перехопило подих, мов у людини, яка летить у прірву. Вона плакала і сміялася.

Край воріт у кам’яному дворі Феріде почала благати:

— Кямране, глянь на мене. Хіба можна отак вийти на вулицю? Постривай, я на одну лиш мить сходжу й переодягнуся.

Кямран не пускав її.

— Це неможливо, ФерідеІ — сміявся він. — Таке буває тільки один раз. Як же можна відпустити тебе після того, як ти попала мені в руки.

Феріде здалося, що вже немає снаги боронитися, і вона соромливо сховала своє обличчя Кямранові на груди й промовила:

— Ти думаєш, я сама не каялася, що пішла тоді?

Кямран не бачив її обличчя, лише відчував, як його

руку, що нею він пестив кохані вуста й чоло, обпалили гарячі сльози.

Вони йшли дорогою й обіймалися. Лише якийсь час ішли нарізно, бо їм трапилося двоє рибалок. Мовчав і Кямран, і Феріде. Яке щастя йти поруч. Відчуття близькості тіла хвилювало їх обох. Ось і та стежка у винограднику, де років десять тому Кямран побачив її.

— Феріде, ти, часом, не пам’ятаєш це місце? — ніжно торкнувся Кямран дівочого плеча.

Вона ж глянула туди, де вдалині в’юнилася стежка, й усміхнулася.

— Отже, не забула? — все запитував Кямран.

Феріде тихо зітхнула й задумливим поглядом, ніби

усміхалася мрії, подивилася Кямранові в обличчя:

— Хіба можна забути, як я зраділа в ту мить.

Кямран взяв рукою її голівку.

Він боявся, що вона одвернеться й тоді не можна буде глянути їй в очі.

— Тут і наше