Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

начебто зробив іноземній газеті міністр Ґеббельс з приводу цього терміну, оскільки доктор Ґеббельс упродовж останніх тижнів не прийняв жодного іноземного журналіста.

Бірненшатц послухав ще трохи, але голос уже замовк. Тоді він провальсував з пані Бірненшатц по кімнаті й вигукнув:

— Я ж казав тобі, казав я, що вони відступляться, відступляться, чортові боягузи! Війни не буде, Катріно, війни не буде, а нацистам клямка!

Світло. Чотири стіни раптом постали поміж Матьє і ніччю. Він звівся на руках і зиркнув на спокійне Іренине обличчя: голість цього жіночого тіла піднялася аж до обличчя, тіло захопило його, як природа загарбує покинуті сади; Матьє не міг уже відокремити його від круглих плечей, маленьких гострих перс, це була просто квітка тіла, мирна і невизначена.

— Не дуже нудно було? — запитала вона.

— Нудно?

— Дехто вважає мене нудною, бо я не дуже активна. Один чоловік так намордувався зі мною, що вранці пішов і більше не приходив.

— Я не мордувався, — відказав Матьє.

Вона легенько провела йому пальцем по шиї.

— Тільки знаєте, не треба гадати, ніби я холодна.

— Знаю, — сказав Матьє. — Мовчіть.

Він узяв її голову в долоні й нахилився до її очей. То були два крижані озерця, прозорі й бездонні. Вона дивиться на мене. За цим поглядом тіло й обличчя зникли. В глибині цих очей ніч. Незаймана ніч. Вона впустила мене в ці очі; я існую в цій ночі: голий чоловік. За кілька годин я покину її, і все ж таки я залишуся в ній назавжди. В ній, в цій безіменній темряві. «А вона й імені мого не знає». І зненацька він відчув, що вона йому така дорога, і йому захотілося сказати їй про це. Та він мовчав: слова збрехали б; і ця кімната дорога була йому, так само, як і вона, й ця гітара на стіні, й хлопчак, який спав на розкладачці, й ця мить, і ця ніч.

Вона всміхнулася йому.

— Ви дивитеся й не бачите мене.

— Я бачу вас.

Вона позіхнула.

— Я хотіла б трохи поспати.

— Спіть, — відказав Матьє. — Тільки поставте свого будильника на шосту годину: мені треба заглянути додому, перш ніж я поїду на вокзал.

— Ви їдете сьогодні вранці?

— О восьмій ранку.

— Можна провести вас на вокзал?

— Як хочете.

— Зачекайте, — сказала вона. — Мені треба встати, щоб навести будильник і погасити світло. Тільки не дивіться, бо я соромлюся своєї гепи, вона дуже гладка й низька.

Він одвернувся й почув, як вона ходить кімнатою, потім вона погасила світло. Лягаючи, вона сказала йому:

— Буває, що я встаю і ходжу вві сні. Дайте мені гарного ляпаса, й усе минеться.

СЕРЕДА 28 ВЕРЕСНЯ

Шоста година ранку…

Вона пишалася: за ніч вона й очей не стулила, й усе ж таки їй не хотілося спати. Тільки сухо пекло в глибині очей, щеміло в лівому оці, тремтіли повіки, та ще ці дрижаки від утоми, які вряди-годи пробігали їй по спині, від поперека до потилиці. Вона їхала в страшенно порожньому потязі, остання жива істота, яку вона бачила, був начальнику вокзалу в Суассоні, який вимахував червоним прапорцем. А потім зненацька натовп у величезній залі Східного вокзалу. То був негарний натовп, мішанина старих жінок і солдатів; та в нього було стільки очей, стільки поглядів, крім того, Івіш страх як любила цю постійну хитавицю, штовханину ліктями, стегнами, плечима і вперте погойдування одних голів над іншими; так приємно було не самій терпіти тягар війни. Вона зупинилася на порозі величезних дверей, що провадили з вокзалу, й побожно споглядала Страсбурзький бульвар: треба було наповнити ним погляд і зібрати у своїй пам'яті дерева, зачинені крамниці, автобуси, трамвайні рейки, кав'ярні, які почали щойно відчинятися, і димувате повітря раннього ранку. Навіть якщо вони почнуть жбурляли свої бомби за п'ять хвилин, за тридцять секунд, то все одно не зможуть забрати в мене оце. Вона впевнилася, що нічого не пропустила, навіть велику афішу «Дюбо-дюбо-дюбонне» ліворуч, і раптом її охопив легенький шал: треба було увійти до міста, перш ніж вони дістануться сюди. Вона пхнула двох бретонок, які несли пташині клітки, переступила через поріг і ступнула на справжній паризький тротуар. Їй здалося, ніби вона увійшла в розпечений приск, це було так зловісно і хвилююче. «Все згорить, жінки, діти, старі, я теж загину в полум'ї». Страшно їй не було: я ж завжди боялася постаріти; від поспіху їй аж у горлянці пересохло; не можна було гаяти жодної хвилини: стільки всього треба було побачити, блошиний ринок, Катакомби, Менільмонтан та інше, де їй ще не доводилося бувати, як ото в музеї Ґревен; якщо вони залишать мені ще з тиждень, якщо не прийдуть наступного вівторка, то я встигну все зробити. Ох, пристрасно подумала вона, прожити цілий тиждень, я розважатимуся більше, ніж за цілий рік, я хочу вмерти, розважаючись. Вона підійшла до таксі.

— Вулиця Юнґенс, 12.

— Сідайте.

— Їдьте бульваром Сен-Мішель, вулицею Оґюст-Конт, вулицею Вавен, вулицею Делямбр, а потім вулицею де ля Ґете і проспектом дю Мен.

— Так буде довше, — зауважив водій.

— Нічого.

Вона сіла до авта і затріснула дверцята. Лаон вона назавжди залишила позаду. Вона ніколи туди не повернеться — тут і помре. «Яка гожа днина! — подумалося їй. — Яка гожа днина! Сьогодні пополудні ми підемо на вулицю Розьє й на острів Сен-Луї».

— Хутчій, хутчій! — погукала Ірена. — Йдіть сюди.

Матьє був у самій сорочці, він зачісувався перед люстром. Він поклав гребінець на столі, взяв піджак під пахву й увійшов до кімнати друзів.

— Ну й що?

Ірена патетичним жестом показала на ліжко.

— Він ушився!

— Отакого! — сказав Матьє. — Отакого!

Якусь мить він, чухаючи потилицю, розглядав незастелене ліжко, а потім зареготався. Ірена поважно і здивовано зиркнула на нього, а потім зареготалася й собі.

— Гарно він нас пошив у дурні, — сказав Матьє.

Він надів піджак. Ірена знай сміялася.

— Зустрінемося в «Домі» о сьомій годині.

— О сьомій, — повторила вона.

Він нахилився до неї й легенько поцілував.

Івіш бігом піднялася східцями і, захекавшись, зупинилася на майданчику четвертого поверху. Двері були прохилені. Вона затремтіла. «А якщо це консьєржка?» Вона увійшла: всі двері були відчинені, лампи світилися. У передпокої вона уздріла велику валізу: він був тут.

— Матьє!

Ніхто не відповів. Кухня була порожня, та ліжко у спальні було розстелене. «Він переночував тут». Вона увійшла до кабінету, відчинила вікна і жалюзі. «Тут не так і вбого, — розчулено подумала вона, — несправедлива я була». Вона мешкатиме тут, чотири рази на тиждень писатиме йому листи, — ні,