Читати книгу - "Том 7"

одразу теє помічав: мені здавалось, що я малюю тебе, твою вроду, твою душу. Але серце моє хутко догадувалось, що се ж я про нього, про його кохання цишу, що ти не така з-під пера мого виходиш, якою- створила тебе природа і життя, а, такою, якою живеш ти в серці моєму.. Я хтів розказати, яка ти люба сильна, а писав

тільки, як я люблю тебе, як я хотів написати, яка ти сильна,

а писав, як я гину з любові до тебе. І се гірше ятрило мою рану і не давало ні забуття, ні сішкою.

На який час, я зовсім покинув писати. Навіть знайшов інший спосіб заробітку, щоб не бути змушеним писати. Тільки се довго не протривало. Занадто вже я звик до сеї отрути, занадто розвилась в мені mania litteraria. Мені стало нудно, жити, здалось, що я «погас», знікчемнів,

виснажився і вже замість літературної манії от-от готова була розвинутись друга манія — манія самовбивства

Але я- не хотів, щоб ти подумала ніби я вбив себе «від

безнадійної любові». Я знав, що ти не. поважаєш такої смерті і знав, що не зможу впевнити тебе в іншій причині мого самобивства. Я не хотів, щоб пам’ять про мене була скаламучена для тебе почуттям якоїеь вини: за собою і якоїсь настирливої зневаги до мого хдрактеру. І я знов став писати. Я змінив свою

«манеру», і се дивувало моїх знайомих та критиків, що шукали усяких «громадських» причин до моєї «нової фази творчості». Але, властиво, ніякої нової фази не було. Я брав навмисне «об’єктивні» теми, ніби з історії або з чужого мені соціального осередку, але ж се був тільки «маскарад душі»,— люди не пізнавали її, мою «суб’єктивну, індивідуальну» душу, часом навіть приймали її за «колективне сумління», але якби хто знав її до дна, то сказав би: «Я пізнав тебе, маско!» Я уділяв своїм героям по часточках своє серце, а з різних об’явів їх любові до героїнь (здавалось, таких діаметрально різних об’явів) можна було скласти одну велику і цілу мою любов до тебе. Те «колективне сумління» — то було моє власне сумління, потолочене, побите на скалки, переломлене сто раз в призмі сліз мого серця і розприснуте на тисячі фантастичних, уявлених душ, рідних-ріднісїньких сестер неврівноваженої, самій собі суперечної душі моєї. В них я бачив себе, як в уламку свічада, і догадувавсь і згадував про те, чого не бачив. Коли я малював їх незакоха-ними ні в кого — се значило: таким був я, поки не зустрівся з тобою. Коли я надавав щасливе кохання, се значило: так було б, якби ти була моєю! Коли я робив їх героями зречення, се значило: вони такі, як ти хочеш, щоб був я сам. Коли вони гипули в боротьбі за ідею, се зн[ачило]: т[ак] хотів би я загинути, т[ак], певне, загинеш і ти. І скрізь, і всюди ти і я, ти і я, а таки головно я, я, я... Нарешті, не стало змоги так жити.

Тобі моя «друга манера» більше подобалась, себто ти дозволила собі толерувати сю манеру, хоча все-таки жалувала, чому я не вмію виразити того всього в публіцистичній формі («так багато порядних думок губиться в масі фікцій і через те не переконує!»). Хтів би я знати, чи ти справді не бачила, що се тільки «маскарад», чи тільки заплющувала на се очі? Коли заплющувала, то се негідно тебе і нашої щирості. Але я ніколи не буду сього знати, се лишиться на твоєму сумлінні, бо я не вмію про таке питати, а ти, коли тоді не сказала, то значить і ніколи не можеш сказати, се дедалі ще трудніше буде.

Але мені здається, ти щось підозрівала. Дедалі все частіше ти заводила розмову про те, що я занадто багато пишу, що се збавляє мені здоров’я, виснажує мозок, що я не повинен всю силу віддавати на белетристику, бо сила іншої роботи стоїть облогом і нікому її робити.

— Так давай мені іншу роботу! — вирвалось раз у мене.— Я нічого б так не бажав, як іншої роботи.

Ти пильно подивилась на мене, але не здивовано, так наче ти сподівалась того, що я сказав. Однак почала перечити:

— Яку ж се я роботу маю «дати» тобі, як ти кажеш? При чім тут я? Ти член партії і маєш виразні обов’язки, аби тільки твоя охота. От тільки чомусь товариші скаржаться, що тобі частенько бракує тії охоти.

Я спалахнув.

— Цікавий знати, чи надовго б у їх стало охоти чистити такі авгієві стойла, які вони щодня роблять в редакції при помочі того, що вони звуть «рукописами». Другий раз скажи їм на те, що я дивуюся, як їм не відпаде охота приносити мені купи макулатури для виправки «стилю» (так неначеб там єсть якийсь «стиль», що тільки виправки потребує!)... А правопис! А почерки! Варто подивитись, ось поглянь! — я схопив перший-ліпший чужий рукопис зо стола, весь почерканий моїми поправками,— як їм не сором перед складачами, коли вже не передо мною! Хоч би раз само перечитало власний «твір» раніш, ніж пхатися з тим до друку! — я шпурнув зневажливо рукопис назад на стіл.

В тебе в очах блиснув недобрий вогник і в голосі озвалась «криця», коли ти промовила:

— Що робити? їм можна пробачити, вони не фахівці, вони се мусять писати, уриваючись від іншої роботи, тим і виходить хватано, абияк. Так що ж, коли «достойніші» нехтують писанням на такі прозаїчні теми — воліють критикувати, се, до речі, й легше.

Певне, в погляді моїм відбилась моя мука, бо ти, зустрівшись очима зо мною, раптом урвала і, злегка почервонівши, почала щось черкати олівцем по моєму бюварі. Якийсь час ми мовчали.

— Галю,— стиха заговорив я,— ти сама тямиш, як влучно ти попала мені в саму рану, то я вже не буду більш нічого про се говорити... Одно тільки я прошу тебе, я маю право просити тебе завдавати мені хоч такий самий біль, але іншим способом... сього способу... натяків... косих поглядів... я не можу знести... Може, я й таке заслужив... але се негідно тебе, негідно того, що є святого в наших відносинах.

Мені стало так важко, що я встав і хотів вийти на балкон, щоб не показувати