Читати книгу - "Том 7"

тобі свого облитая в той момент. Але ти перейняла мене, вхопила за обидві руки і — куди поділась «криця» з голосу твого?

— Прости, друже мій! Прости, дорогий! Так, справді, се негідно, мені сором за себе. Але ж ти знаєш, як я мучуся тим, що твоє уперте перо не хоч® служити нашій справі так, як би повинно,— з досади на нього я поранила тебе. Пробач!

Наче в синій безодні потонула душа моя в твоїх очах... і я вже міг усміхнутися щиро.

— Що робити, Галю,— боронився я вже без гіркості,— видно, я той літератор, що «не сам пером владає, а перо ним владає», мовляв Михайловський *, се вже річ безнадійна... Ну, годі про се. Ти краще порадь мені, я серйозно хочу порадитись, давно вже збираюсь.

Ти сіла й налагодилась слухати з тим поважним і ніжним виразом, який здебільшого з’являвся у тебе, як тільки я заводив мову про «пораду» яку-небудь. Я ні разу не пам’ятаю, щоб ти була в такім випадку неуважною, щоб ти не доложила всеї снаги, аби хоч приблизну відповідь мені дати на мої турботні шукання поради. І хоч я знав, що корінної, найпотрібнішої ради ти мені пе даси, але я вже не почував себе самотнім, мені було легше.

Я став говорити, що белетристика мене самого не загоджує до кінця, бо я тямлю, що справа наша вимагає іншої служби від мене. Але й «чорна робота» редакційна теж не загоджує. Се, властиво, марнування моєї сили. Се могла б робити всяка освічена фахово людина, який-не-будь «учитель словесності» робив би се навіть краще, ніж белетрист, а на мене навіть скаржаться часом, що я псую «точність вислову» своїми «стилістичними покрасами». Я думаю, що, наприклад, Овсієнко міг би краще від мене з сим справлятись. Я знаю, що він убогий, і хворий, і тяжко заробляє на хліб, але думаю, що йому не буде кривди, якщо партія дасть йому більшу плату за той час роботи при редакції, який він покладає за меншу плату, бігаючи по «репетиціях». Коли партія не має на се грошей, я можу покрити сей видаток, а собі за те попрошу іншої роботи. Тільки я волів би, щоб се ти була ініціаторкою сеї «переміни ролей»,— одно, що ти маєш більший вплив на комітет, а друге, мені самому ніяково розпочинати про се розмову. Скажуть: наймитів наймає і т. ін. Ти розумієш?

Ти мовчки потакнула головою. Далі спитала:

— А що ж ти хочеш робити замість редагування?

Тут я дав волю своєму почуттю, я говорив, що хочу жити роботою партійною, бо мені сором «тільки писати» в той час, як люди «живуть і гинуть», мені прикро, що моя робота занадто безпечна, рівняючи до роботи пропагандистів, перевожчиків та іншої рискованої роботи, на яку йде переважно зелена молодь, тим самим служачи немов щитом нам, «старшими. По-моєму, сором так жити за плечима у молоді. Кому-кому, а мені то се навіть непростимо: адже я, очевидно, на «ідеолога» не вдався, бо я не публіцист (тут уже нічого не поробиш, факт фактом!), впливу в партії яко оратор або організатор теж не здобув і, можна думати, не здобуду, тим часом маю одвагу в характері (ти знов потакнула головою) — умію спокійно розважати в тривожні моменти, держати свої нерви в руках, маю якийсь дар спостереження, трохи психолог ex officio*, вмію вираховувати всякі можливості і комбінації, до того цілком здоровий, незалежний і від мене ніхто не залежить, принаймні матеріально. Все це такі «таланти», яких, згодься, гріх заривати в землю. Правда?

Я почував, як мені горіло обличчя, а в голосі бринів якийсь веселий розпач. Ти повторила, як луна: «Правда»,— але якимсь упалим, немов далеким голосом, смут-ним-смутним, сама зігнулась, немов поменшала, а очі поширились і дивились в якусь точку в просторі так пильно, аж трохи зачервоніли повіки і погляд став вогкий. Потім раптом випросталась, глянула мені просто в очі і промовила вдруге вже іншим, певнішим, але не «сталевим», а щирим, дружнім голосом: «Правда! Ти вартий кращої роботи, ніж коректорська. І... прости мені не тільки форму, але і зміст мого недавнього докору».

Щось мене «замулило» при сих словах, хоч я очей не міг од тебе одвести, така була ти люба, як їх промовляла. Мені щось почувалось, наче я не по правді здобув собі такі слова. Однак же я по правді говорив з тобою, то ж таки правда була все те, що я тобі сказав — бо я таки й се думав щиро — правда, але не вся! Думав щиро, але не тільки се! І я не певен був, чи здобув би я твої слова, якби доказав усе, до кінц я... І тепер я не певен того... Я заглушив те «муління» просьбами «замовити за мене слово» в комітеті.

Ти знов подумала який час мовчки. Нарешті сказала виразно, роздільно, немов «гіпнотизуючи» мене:

— Добре. Уживу всього свого впливу на се. Але під умовою: коли тобі трапиться яка рискована робота — я буду з тобою, завжди і скрізь. Я теж маю на се право і «таланти». Правда?

Я хотів сказати «правда», але мені щось здавило горло і я знов, як колись, притулив твою руку собі до чола і низько-низько похилився. Ти більш нічого не питала, а рука твоя все холола, немов при сконанні.

«очь

До подружжя помірковано лівого приїздить пайі крайня-ліва, з «поглядом св. Ольги». Жінка, взагалі ревнива (скрито-ревнива), не ревнує свого чоловіка до сеї приїзної, бо чоловік з приїзною все свариться, а та на нього кидає мрачні погляди і навіть перед жінкою не криє своєї «антипатії» до чол[овікаІ Потім наїзна кидає ту домівку через загострені відносини до господаря, але — тоді саме їх обох непереможно тягне стрічатись, щоб «докінчити суперечку», «вимовити правду в вічі» і т. п., се, власне, велика любов «у злобній формі». Жінка догадується (їй каже третя особа, «мораліст») і зникає з дому безвісти, щоб лишити чоловіка вільним. Закохані борються з собою, щоб не скористати з сеї жертви, але вже готові піддатись почуттю, коли «мораліст» (не знаючи про виїзд жінки?), видає наїзну властям (або товаришам яко «шпіонку», а вона вже мусить сама викрити своє ймення, і розголос про се доходить до властей). Наїзну засилають в каторгу. Чоловік з горя «лівіє» і «несе свою голову» на яке-небудь рисковане підприємство.

«А ВСЕ-ТАКИ ПРИЙДИ!»

(Утопічна фантазія)