Читати книгу - "Заклятий козак"

на вовків пустити…

- І се мені годиться знати. Значить, має вийти козак-завзятець. Значить, треба йому змалку відкрити очі на ті кривди, яких український народ від них зазнає.

- І виробити йому вдачу, щоб ніколи від козацтва не відскочив за жадні скарби світу, хоч би й дізнався, з якого гнізда він птиця…

- Тебе я добре зрозумів, так і робитиму…

- Ми завтра поїдемо.

- Чого вам так спішно? Посидьте трохи, відпочиньте, підживіться трохи, а то висохли, мов хорти.

- Таки, діду, поїдемо. Колись, може, й вернемось. А коли б нам прийшла скрутна година й не було б де сховатися, тоді приїдемо, хоч палицею гони. А тепер ми тобі лише заважаємо та робити не даємо.

- Коли ви про роботу згадали, так добре. Щоб даремно хліба не їли, скосіть мені леваду…

- Коли так, то лишаємося та відробимо тобі, діду… Правда, Максиме?

- Авжеж! Хіба ж ми косити не знаємо?

- Ну, добре, гості мої, тепер я вам на бандурі заграю…

Старий пішов до своєї печери, виніс бандуру ч став грати.

Потім заспівав сильним ще голосом козацьку думу про Богдана Хмельницького.

Козаки слухали уважно. Серед тої літньої вкраїнської ночі, при яснім світлі місяця, вони були наче б зачаровані. Все те, про що в пісні говорилося, вони наче б бачили тепер на власні очі…

Старий ударив ще кілька акордів і перестав.

- Знаєш, діду, як ти співав, мені здавалося, що я всіх тих лицарів ось тут в твоїй балці бачу.

- Говори здоров. Я такими привидами живу. Вийду сюди вночі, сяду під оцею черешнею, молитву читаю, а далі задумаюсь і бачу всіх моїх товаришів, бачу й незабутнього полковника Кривоноса, розмовляю з ним, радію, молодію. Не раз триває так, поки півень не заспіває, а тоді я з сну прокидаюся та й засипаю вже насправжки. З тими привидами я дуже щасливий, мені від того літ убуває…

Козаки додержали слова, скосили леваду, згребли сіно й у копиці склали. Нарубали дров, помагали біля оселі та старалися якнайбільше зробити…

- А тепер відпочиньте кілька днів по праці…

- Ні, діду» вибачай, таки завтра поїдемо, от тільки дорогу покажи, бо на Красноставці, значить тою самою дорогою, вертати нам не хочеться…

- Не бійтеся, покажу вам іншу дорогу.

За той час балакали кожного вечора під черешнею й слухали оповідання старого Охріма про козацьку давнину.

Нвступного дня рано осідлали коней і були готові до дороги.

Охрім надав їм харчів цілий мішок. Паляниць, ковбас, в’яленого м’яса, риби сушеної, сушених слив та яблук, до того ще баклагу меду.

Остап ще спав. Карпо нахилився над ним, поцілував у голівку и перехрестив. Охрім звелів одному собаці, лишитися при дитині, а другого взяв з собою. Дід ішов попереду, а козаки йшли за ним, ведучи коней за поводи. Йшли малою стежкою понад струмочком, що вився поміж кущами високої ліщини. Натрапили на невеликий ставок. Вода була чиста така, що можна було пісок на дні порахувати.

В ставку гралися до сонця риби: карасі, пструги, плотиці.

- Та в тебе, діду, й ставок є?

- А хіба ж я рибу з моря привожу?

- А не можна б так скупатися?

- Купайтесь на здоров’я.

Козаки пустили коней, пороздягались миттю й шубовснули в воду. Вода була свіжа. Козаки не могли нею налюбуватися і вилазити їм не хотілося, поки добре не замерзли.

- Сей ставок я сам зладив. Загатив греблею воду, й готовий ставок.

Одяглись і пішли далі. В другому місці між кущами стрінули невелику ковбаню води…

- Знову джерело…

- Ану, напийся.

Карпо зачерпнув води пригорщею й доніс до губи. Вода була солона.

- Тут, діду, справді рай, усього маєш доволі…

- Богу дякувати.

- Кому ти все те покинеш? - питає Карпо.

- Кому ж би? Людям. Коли геть постаріюсь, то приймака візьму. Може одного з тих, що їх виховав, а може кого-небудь…

Зайшли під високу гору. З неї виступали велетенські камені, між якими росли густо кущі калини, дикої рожі та тернини. Долом росла висока ліщина.

Старий розхилив кущі понад струмочком. Козаки пішли з кіньми за ним і зайшли в печеру, куди тік струмок. В печері було темно, хоч око виколи. Йшли навмання по воді потоку, що журчав по камінчиках. Довго так ішли, не кажучи ні слова, а все вниз.

- Чи не ведеш ти нас, діду, в пекло?

Старий не відповів нічого, аж ось побачили здалека світло дня, яке щораз більшало. Коли прийшли на край, сонце вже зійшло високо. Вони мимохіть позатуляли очі долонями. З сього боку сходило сонце й осліплювало своїм яскравим промінням.

- Чи втрапили б сюди до мене?…

- Господь з тобою! Хто б сього сподівався, хто б туди відважився зайти!

- Се річка Інгул, а решту порадьте собі самі, бо мені пора вертатись. Щасливої дороги!

Охрім вернувся назад в печеру, а за ним почалапав у воді його вірний пес.

- Ото чудасія! - каже Максим до Карпа.

VII

Коли старий вернувся до своєї оселі, то вже було близько полудня. Сонце стояло вже високо й дуже пекло. Охрім почув здалека плач хлопця, який в одчаю бігав і кликав діда.

- Остапику, не плач, дитино, я зараз прийду.

Хлопець кинувся бігти на його голос. Біля його біг пес, а ззаду бігло біле козлятко, мекаючи.

Хлопець, побачивши діда, дуже зрадів, прибіг до його, припав до його руки.

- Куди ти, діду, ходив? Я прокинувся, а тебе не було. Шукав скрізь, і в садку, й у пасіці, й на леваді, й у стайні. Я налякався й плакав.

- Недобре, дитино моя, лякатись і плакати. Усюди є Бог, котрий нас оберігає… Чи ти вмієш молитися?

Вмію, мене ксьондз учив, замковий капелан…

- Ну гаразд, я такої молитви не вмію, але я тебе навчу своєї, козацької…

- А коли ми поїдемо до мами? - спитав хлопець.

- Поїдемо, але перше виберемо мед та завеземо мамі, зберемо яблук, груш, - треба мамі гостинця привезти…

- То вибираймо мед сьогодні, а завтра поїдемо…

- Бджоли ще не наробили меду, бо їм ще не пора…

Від цього часу настало для Охріма нове життя. Мав з ким говорити. Хлопець ходив усюди з ним. Мами вже не згадував. Про козаків раз лиш спитав, де вони ділися. Охрім пояснив, що вони поїхали на