Читати книгу - "Заклятий козак"

Січ, і став його дитячому розумові пояснювати, що таке Січ, хто такі козаки, й чого вони на світі хочуть.

Від того поволі крапля за краплею змінювався в хлопця світогляд. Він переконався, що козаки то не такі люди, що їх усіх треба б вішати та на кіл садовити…

Охрім розказував йому, звідки козаки взялись, говорив про татар та турків, як вони на Вкраїну набігали, людей в ясир брали, мучили, як козаки відбивали невільників, билися з татарвою, з турками… Хлопець прислухувався до тих оповідань, жалів над недолею невільників.

А далі Охрім став йому розказувати про панів, що також людей мучили, гнобили…

Хлопець пригадував собі те, що в своїм дитинстві бачив на замку в свого батька. Він бачив, як людей гнобили, мучили, на кіл сажали. Тоді він не розумів за що. Йому казали, що се мужики, хами, що їм так і треба. Та нагадав собі й те, як мама не раз просила за тих хамів батька, як батько гримав на маму й реготався, як він сього реготу лякався дуже, а мама плакала, й він її жалів. Все те нагадував він собі тепер і став переконуватися, що тим людям робили кривду, що так не повинно бути.

Ціле літо спав хлопець на свіжому повітрі, купався в ставку, бігав, живився простими невибагливими стравами. Від того зовсім перемінився. З колишнього блідого, мов полотно, хлопчини виростав здоровий рум’яний хлопець із загорілим лицем.

Минуло літо, настала осінь. Старий мав роботи від ранку до ночі. Ховав пні з бджолами, збирав овочі, молов зерно на борошно, квасив капусту, приготовлявся до зими. Його комора наповнялася припасами.

Настала зима. Ціла балка вкрилася снігом, що блищав на сонці мов діаманти. Охрім зладив Остапові овечу кожушину й пошив шапку, чому хлопець дуже радів. Тепер годі було вже спати на дворі. В своїй печері зладив Остапові лежанку з сухого моху. Хлопець не міг розлучитися з своєю козою. Вона цілий день бігала за ним, а на ніч лягала біля нього спати. Старий ходив у відповідну пору на полювання в ліс і брав з собою Остапа. Вилазили тоді на берег балки. Згодом став його привчати до стрільби й подарував йому одну малу легеньку рушницю.

Хлопець серед такої невидальщини забув згодом про своє гніздо. Навчився вкраїнської молитви. Старий учив його грамоти з старого часослова. Хлопець був дуже понятливий, і до року вже читав старому з книжки.

Минуло так кілька літ. Остап уже виручав старого в хазяйстві. Він виріс, був дужий, відважний і непогано стріляв. Він був правою рукою діда, котрий став нездужати. Дихавиця його мучила. Зимою не міг по ночах спати. Старий прочував свій кінець Не жаль йому було вмирати, та одна думка його турбувала: коли він закриє очі, що з хлопцем станеться?

До цього хотів він його приготовити…

- Ти пам’ятаєш, синку, тих двох козаків, що тут одного разу були?

- Трохи пам’ятаю. Я десь з ними їздив, чи щось… так наче в сні пригадую щось…

- Один з тих козаків, що зветься Карпо Кожух, то твій тато.

- Невже ж?

- Так, синку. Він, коли не загинув, то навідається до тебе… бо бачиш, дитино, мені скоро вмирати прийдеться…

- Хіба ж справді так? - злякався Остап… а що ж я без тебе робитиму?

- То ж я й хочу тобі сказати… Як я вже перестану дихати й моє тіло захолоне, то ти візьми заступа, викопай тут під грушею глибоку яму, мене вбери в жупан, кунтуш, в чоботи сап’янці, накрий мені китайкою очі, перехрести, прочитай молитву за усопших і присип землею. Потому накопай землі скільки змоги й зверши молитву, а на вершку постав хреста. А на тім хресті випиши так: «Здєсь опочиваєтъ рабъ божій Охрімъ Неситый козакъ войска Запорожского низового поповичівського куреня товариш.. Упокоілся въ году»… - тепер мені вісімдесят п’ять літ, то собі рахуй скільки мені буде від роду… і так напиши. А потому хазяйнуй далі, а коли тобі надокучить тут самому, то йди в світ. Панів обминай, бо вони тебе піймають та в неволю запроторять. Ти шукай козаків та проси, щоб тобі на Запорожжя дорогу вказали. Між козаками питай за твоїм татом Карпом Кожушенком. Та ліпше буде як ти ще тут побудеш у балці. Коли б сюди які люди за мною приходили, то ти скажи, що я не хочу з ними говорити. Нікого не припускай близько, щоб ніхто не знав, що я вже вмер. Люди тебе можуть скривдити, ограбувати. Йдучи звідси, виходь печерою, йди за потічком. Вхід до нашої печери заложи каменями, а товар весь повипускай - хай сам за себе дбає. А коли б ти, побувши на Січі, вернувся сюди знову, то під моєю лежанкою закопаний глечик з червінцями. Є там стільки добра, що можна й у Києві з того дуже добре жити, чи де схочеш. А під моєю лежанкою в головах знайдеш невеличку скриньку з паперами. Особливо бережи той великий зшиток паперу, Я над тим кілька років працював та посписував усе, що я на моєму віку бачив, поки в сій балці не закопався. Коли тобі охота, та прочитай сам, а коли ні, то передай комусь письменному в Києві або на Запоріжжі. Там списано все по правді. Пам’ятай добре, що я тобі, синку, кажу…

Від того дня Остап став сумний. Йому жаль стало доброго діда. За смерть він йому ніколи не говорив, аж тільки тепер. Від того великий сум заліг Йому на душу. На діда дививсь з страхом і жалем наче б бачив його послідній раз. Остап не знав, як чоловік умирає, бо не бачив того. Дід, певно, знає се добре… Йому тепер пришилося тяжко жити.

Дід нездужав. Цілу зиму дуже кашляв і не злазив з лежанки. Про все мусів дбати Остап. Аж з весною старому полегшало. Як пригріло сонце й розтали сніги, як трава стала виколюватись і бджола забриніла, дід вийшов надвір, підпираючись палицею, й став ходити по дворі, гріючись на сонці. Він страшно змінився. Згорбився, голова та руки тряслися та дуже змарнів. Він присів на камені під печерою й похнюпив голову.

- От, славити Бога, діду, тобі вже легше, - говорив зраділий Остап. - Буде тепліше, то подужаєш зовсім. Я тобі меду з льоху принесу.

- Сідай тут біля мене, мій синку любий, сідай, я на тебе подивлюся, ти моя втіхо, підпора моєї