Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

помер. «Кидай цю армію!» — казав він. «Я покину цю армію, — думав лейтенант. — Мій дід її також покинув. Зараз я їм скажу», — думав він далі. Як кілька років тому в закладі пані Резі, він відчув пекучу потребу щось зробити. Чи немає тут портрета, який треба врятувати? Відчував у себе на потилиці притемнений погляд свого діда. Він ступнув на середину кімнати. Він ще не знав, що скаже. Декотрі вже дивилися на нього.

— Я знаю, — почав він, так-таки й не знаючи, що скаже далі. — Я знаю, — повторив він і ступнув ще крок уперед, — що його цісарсько-королівська високість, наступник на троні, пан ерцгерцог справді вбитий.

Він замовк. Стиснув уста. Вони стали, мов вузенька блідо-рожева смужечка. В його невеликих темних очах зажевріло ясне, майже біле світло. Його темний скуйовджений чуб затінив невисоке чоло й увиразнив похмуру зморшку на переніссі — знак гніву, родову рису Троттів. Він нахилив голову. Мляво опущені руки стислися в кулаки. Усі погляди звернулися на його руки. Якби присутні були ознайомлені з портретом героя Сольферіно, вони подумали б, що той воскрес.

— Мій дід, — почав знову лейтенант, відчуваючи погляд старого в себе на потилиці, — урятував життя цісареві. Я, його онук, не дозволю, щоб родину нашого верховного головнокомандувача ганьбили. Панове поводяться скандально. — Він підвищив голос: — Ганьба! — вигукнув він. Уперше почув власний крик. Він ніколи не кричав перед солдатами, як його товариші. — Ганьба! — повторив він.

Луна власного голосу відбилася йому у вухах. П’яний Бенкі, заточуючись, ступнув крок до нього.

— Ганьба! — утретє вигукнув Тротта.

— Ганьба! — повторив ротмістр Єлачих.

— Хто скаже ще хоч слово супроти небіжчика, — провадив лейтенант, — того я пристрелю!

Він сягнув рукою до кишені. А що п’яний Бенкі почав був щось мимрити, Тротта вигукнув:

— Мовчати! — таким голосом, який здався йому й самому не своїм — чужим, громохким. Може, то був голос героя Сольферіно.

Він відчував себе єдиним цілим з дідом. Він сам герой Сольферіно. То його портрет тонув у сутінках під стелею батькового робочого кабінету.

Полковник Фештетич і майор Цоґлауер підвелися з місць. Уперше, відколи існувала австрійська гвардія, лейтенант командував ротмістрами, майорами й полковниками, наказуючи їм мовчати. Жоден із присутніх більш не вірив, що вбивство наступника на троні було лише чуткою. В своїй уяві вони бачили наступника на троні серед червоної, гарячої калюжі крові. Вони боялися, що й тут, у цій кімнаті, наступної ж хвилини побачать кров.

— Накажіть йому замовкнути! — прошепотів Фештетич.

— Пане лейтенанте, — сказав Цоґлауер, — залиште нас!

Тротта рушив до дверей. Саме тоді їх штовхнули з того боку. Купа гостей, з конфеті й паперовими стрічками на головах і плечах, ринула до кімнати. Двері покинуто відчинені. З інших покоїв долинав жіночий сміх, музика і шаргання ніг танцівників. Хтось гукнув:

— Наступника на троні вбито!

— Жалобний марш! — крикнув Бенкі.

— Жалобний марш! — підхопило кілька голосів.

Усі ринули з кімнати. У двох великих залах, де перед тим танцювали, тепер обидва військові оркестри під керуванням усміхнених, червоних як мак, капельмейстрів грали Шопенів жалобний марш. Довкола снувало кілька гостей — кружка, кружка, в такт жалобного маршу. Барвисті паперові змії та зірочки конфеті начіплялися в них на плечах і волоссі. Чоловіки у військовому й цивільному вели жінок під руку. Ноги їхні кепсько слухалися макабричного, ламкого ритму. Оркестри грали без нот і, властиво, без диригування, лише під повільні, заокруглені помахи, що їх робили в повітрі чорні палички диригентів. Подеколи один оркестр не встигав за другим і, поспішаючи наздогнати, пропускав кілька тактів. Гості ходили по колу, залишаючи вільним кружало дзеркально-блискучого паркету посередині. Отак вони і йшли, ступаючи один за одним, наче за покійником, кожен скорботник — за трупом переднього, а посередині в їхньому колі — невидимі трупи престолонаступника й монархії. Всі були п’яні. А хто ще не зовсім сп’янів, тим голова йшла обертом від нескінченного кружляння. Потроху оркестри пришвидшили гру, і ноги жалібників почали йти маршовим кроком. Барабани вибивали без угаву, і замашні молоточки великих литаврів застрибали, наче ноженята молоденьких, прудких баранців. П’яний литаврник раптом ударив у срібного трикутника, і тієї ж таки миті граф Бенкі зробив радісний стрибок.

— Свиня здохла! — ревнув граф по-угорському.

Проте всі зрозуміли той вигук, наче б угорець прогорлав німецькою. Несподівано декотрі почали підскакувати. Оркестри дедалі швидше шкварили жалобний марш. А трикутник знай посміювався — сріблясто, дзвінко і п’яно.

Нарешті лакеї Хойницького почали прибирати інструменти. Музиканти кидали їх з усміхом. Скрипалі, витріщивши очі, втупилися услід своїм скрипкам, віолончелісти — своїм віолончелям, сурмачі — своїм сурмам. Декотрі ще пиляли смичками, що позоставалися в руках, глухоніму тканину своїх рукавів і прихитували головами в такт нечутній мелодії, що, мабуть, лунала в їхньому п’яному мозкові. Барабанщик, зоставшись без барабана, й далі вибивав паличками в повітряній порожнечі. Капельмейстрів, що були найп’яніші, лакеї врешті-решт повитягали геть із зали, взявши під пахви, десь так, як витягали інструменти. Гості реготалися. По тому стало тихо. Ніхто не видавав ані звука. Усі лишалися там, де стояли чи сиділи, й не ворушилися. Слідом за інструментами поприбирали й пляшки. А в тих, хто ще тримав недопитий келих, його просто забрали з рук.

Лейтенант Тротта вийшов з будинку. На парадних сходах сиділи полковник Фештетич, майор Цоґлауер та ротмістр Чох. Дощу вже не було. Тільки час від часу капало ще з поріділих хмар та з виступів даху. Усі три чоловіки сиділи на великих білих тканках, простелених на кам’яних східцях. А здавалося, наче вони сидять на своїх власних саванах. Чималі розтеклі плями від дощової води проступали на їхніх темно-синіх спинах. На ротмістровій потилиці прилипли вогкі клапті з паперового змія.

Лейтенант виструнчився перед старшими за званням. Вони не поворухнулися. Сиділи й далі, похнюпивши голови. Вони нагадували воскову групу військових із паноптикуму.