Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Пане майоре! — звернувся Тротта до Цоґлауера. — Завтра я проситиму відставки!

Цоґлауер підвівся. Він простяг руку, хотів був щось сказати й не вимовив ані звука. Небо поволі яснішало. Легенький вітер роздер хмари, у сяйливому сріблі короткої ночі вже мрів світанок, і обличчя стало видно досить виразно. На худорлявому обличчі майора все було в русі. Зморщечки зсувалися докупи, шкіра тремтіла, підборіддя ходором ходило, біля вилиць сіпалося кілька дрібненьких м’язів, повіки кліпали і щоки здригалися. Все тіпалося на цьому обличчі від сум’яття, спричиненого плутаниною немовлених і невимовних слів, що застрявали в горлі. Тінь божевілля маяла над цим обличчям. Цоґлауер стискав Троттину руку мить… чи вічність? Фештетич і Чох, усе так само, зігнувшись, непорушно сиділи на сходах. Повітря повнилося міцним духом бузини. Чутно було, як м’яко падали поодинокі краплини дощу, як тихо шелестіли намоклі дерева та ще несміливо починали озиватися принишклі було під час грози тварини. Музика в палаці вщухла. Тільки людські голоси добувалися крізь позачинювані й позавішувані вікна.

— Може, ви й маєте рацію, ви молодий! — сказав нарешті майор Цоґлауер.

То була лише мізерна, жалюгідна часточка того, що майор передумав за ту мить. Решту — великий, переплутаний клубок думок, він ніби проковтнув.

Було вже далеко після півночі. Проте в містечку люди ще стояли біля дверей будинків і на дерев’яних хідниках, розмовляючи. Коли лейтенант проминав їх, вони замовкали.

Коли він дістався готелю, вже світало. Він відчинив шафу. Поскладав у валізу дві уніформи, цивільне вбрання, білизну й шаблю Макса Деманта. Порався повільно, щоб збавити час. Розтягав кожний свій порух. Він перевіряв за годинником тривалість кожного поруху. Боявся незаповненого часу, що лишився до рапорту.

Настав ранок. Онуфрій приніс уніформу й начищені до блиску чоботи.

— Онуфрію, — сказав лейтенант, — я звільняюся з армії.

— Слухаюсь, пане лейтенанте! — сказав Онуфрій.

Він вийшов з кімнати, перейшов коридор, спустився сходами наниз до комірчини, де мешкав, склав свої речі в строкату хустку, почепив вузлика на кінець свого черешньового ціпка й поклав на ліжко. Він вирішив повернутися додому, в Бурлаки: незабаром починалися жнива. Він більше не мав чого робити в цісарсько-королівській армії. Здається, це звалося «дезертирством» і за це розстрілювали. Проте жандарми навідувалися в Бурлаки лише раз на тиждень, від них можна було сховатися. Скільки вже хлопців так зробили! Пантелеймін вуйка Івана, Григорій вуйка Миколи, Павло рябий і рудий Никифор. А спіймали й засудили тільки одного, та й то вже так давно!

Що ж до лейтенанта Тротти, то він передав свою заяву про відставку з армії під час офіцерського рапорту. Прохання негайно задовольнили. На учбовому плацу він прощався з товаришами. Вони не знали, що йому сказати. Оточивши його нещільним колом, вони мовчки стояли, поки, врешті, Цоґлауер знайшов прийнятну формулу прощання. Вона була вкрай проста.

— На все добре! — сказав він.

І всі повторили ті слова.

Лейтенант поїхав до Хойницького.

— У мене завжди знайдеться місце! — сказав той. — Я, до речі, заїду до вас!

На мить Тротта згадав пані фон Таусіґ. Хойницький догадався про те й сказав:

— Вона в чоловіка. Його напад цим разом триватиме довго. Може, він назавжди лишиться там. І добре зробить. Я йому заздрю. До речі, я її провідував. Вона постаріла, друже, постаріла!

Наступного ранку, о десятій годині, Тротта увійшов до окружного управління. Батько сидів у канцелярії. Тільки-но відчинивши двері, лейтенант побачив його. Він сидів біля вікна, саме навпроти дверей. Сонце, пробиваючись крізь зелені жалюзі, прослало вузькі пасмуги на темно-червоному килимі. Дзижчала муха. Цокав годинник. Було прохолодно, тіняво й по-літньому тихо, як колись під час канікул. Проте сьогодні на всіх предметах у цій кімнаті лежав якийсь новий, непевний блиск. Не знати звідки він походив. Окружний начальник підвівся. То він випромінював те світло. Чисте срібло його бакенбардів підсвічувало притемнений зеленими жалюзі день і червону жарінь килима. То розливалася сяйлива лагідність незнаного, може, потойбічного дня, який уже ввійшов у земне існування пана фон Тротти, отак, як ранки світу посейбічного починають бриніти, ще коли на небі сяють нічні зорі. Багато років тому, як ти приїздив на канікули з моравської Білої Церкви, батькові бакенбарди ще скидалися на невеличку, чорну, розділену навпіл хмарку.

Окружний начальник так і стояв біля письмового столу. Він почекав, поки син підійшов, тоді поклав пенсне на службові папери і обійняв сина. Вони швидко поцілувалися.

— Сідай, — сказав окружний начальник і вказав на крісло, те ж таки, в якому Карл Йозеф, бувало, сидів іще кадетом, у неділю, з дев’ятої до дванадцятої, тримаючи на колінах кашкета зі вкладеними в нього білими рукавичками.

— Батьку, — почав Карл Йозеф. — Я кидаю армію!

Він почекав. Він одразу ж відчув, що нічого не спроможний пояснити сидячи. Отож він підвівся, став навпроти батька по другий бік столу і втопив очі в сріблясті батькові бакенбарди.

— Після того лиха, — сказав батько, — що спіткало нас позавчора, це скидається на… на… дезертирство.

— Ціла армія вчинила дезертирство, — відповів Карл Йозеф.

Він відійшов від столу. Він почав ходити туди й сюди по кімнаті, заклавши ліву руку за спину й супроводжуючи жестами правої свою розповідь. Багато років тому отак ходив по кімнаті старий. Дзижчала муха. Цокав на стіні годинник. Сонячні пасмуги на килимі чимраз яснішали, сонце швидко пливло догори, воно, мабуть, уже високо стояло в небі. Карл Йозеф урвав свою розповідь і поглянув на окружного начальника. Старий сидів, безвладно опустивши обидві руки, напівприкриті блискучими, круглими, цупкими манжетами, на бильця крісла. Голова його схилилася на груди, і крила бакенбардів лежали на комірі кітеля. Він молодий і нерозумний, подумав син. Він милий, молодий дурник із сивою головою. А я, герой Сольферіно, чи не батько його? Я став старий, а