Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

— Кажу тобі — не чіпай її!

«І що він собі думає?» — мовила сама до себе Марія.

Чоловік став запалювати погаслу люльку. Сірник освітив козирок картуза, товстий ніс, величезні, як у Вільгельма, вуса, заволосатілі до ліктів руки. Хоч було й душно, Кавельге носив шерстяного жилета, розстебнутого знизу, — був нівроку череватий. Він ніколи не радився з дружиною, ніколи не зважав на її думку; Марія завжди слугувала чоловікові, в усьому годила, тільки не в ліжку: він перебрав усіх жінок, що працювали в маєтку. І тепер нікого й нічого не бачив, окрім любої дочки; вони завжди про щось гомоніли і замовкали, коли входила Марія.

— Ні,— відмагалася Ірен, — ні, паничу, під липи я не піду. І чого вас туди тягне? Адже ж там так душно. Там і досі стоїть спекота, за цілий день напекло. Та й темрява — геть нічого не видно. Сядемо тут, на лаві, і побалакаємо.

Дені сказав, що не балаканина йому потрібна, — він хоче, щоб Ірен його втішила.

— Нема вам чого страждати. Ніяке то не горе.

По короткій мовчанці він знову озвався:

— Яка ти товстенька, Ірен!

— Скажете отаке! — ображено мовила вона, — Нітрохи я не товста.

— Та це ж комплімент, Добре, коли дівчина товстенька.

Ірен трошки відсунулась і знову своєї:

— Овва! Велике нещастя — на іспитах провалився! І для чого ті іспити?

— Таки ні для чого, — погодився Дені.— Все одно далі я не зможу вчитися. Муситиму шукати роботи, як тільки продадуть Леоньян.

— От якби ви залишилися тут! Жили б собі в мирі та спокої, разом із моїм батьком вели б господарство…

Дені перебив Ірен на півслові: його родина не хоче про те й слухати.

— Не розумію, чого вони бояться! Батько взяв би заставного листа на маєток, поставив би господарство на ноги, а ваші нічого й не помітили б — жили б собі, як і раніше. Зі своєї частки прибутків платили б татові проценти. Пані не довіряє нам, а ми ж до могили вірні вашій родині.

— Мама, може б, і погодилась, а от Жюльєн і Роза…

— Мадемуазель Роза страшенно горда, — сказала Ірен. — Хоча вона і стала продавщицею; тож, виходить, вона тепер така сама, як і всі…

Дені забрав руку, якою обіймав стан дівчини.

— Гадаєш, вона така, як і всі? Не сміши мене! Boнa працює. То правда. Та хоч би вона й милостиню просила на вулиці, все одно видно буде, що не така, як усі, що іншої породи…

— Ви також гордий.

— Господи, чим же мені гордитися? — зітхнув Дені й поклав голову на плече «товстенькій» дівчині. Вона, підлещена, навіть трохи розчулена, не відіпхнула його і шанобливо провела рукою по його чолу, по волоссі. Вона й гадки не мала, які важкі думи гнітили цю голову. А Дені думав: «Ось вона, моя доля, ось що я знайшов цього вечора, у тяжку годину моєї поразки, мого приниження…»

А зрештою… якщо він безсилий боротися, якщо він безвільний, немов та комашина, котра під небезпеку вдає, ніби вона мертва, то чому б йому, зіщулившись, не приліпитися тут, чому не зійтися з родиною Кавельге? Спершу такі плани лякали його, бо вони жахали Розу; який же він бовдур, і чому він має завжди зважати на Розу? «Щиро кажучи, я її ненавиджу…»

Він і не помітив, що говорить уголос.

— Що ви сказали? — спитала Ірен.

Дені, не відповідаючи, притулився до неї і зажмурив очі. Йому подобалися такі темні, безвітряні ночі, коли на небі — ані зіроньки. Десь загриміло, певно, гроза, а може, то навчальна стрільба в таборі Сен-Медар… Ба ні. Яке там навчання в таку пору? Видно, заноситься таки на грозу. Але пройде вона обіч. Ні порепаній землі, ні корінням нема на що сподіватися; траву і листя освіжать на світанку роси, а йому й роси не буде. Не спішить він ні до якої мети, що запалила б йому серце, і попереду нема нічого.

Раптом Дені почув Розин голос. Вона звала його. Він шепнув Ірен:

— Тихо! Не ворушись…

— Дені, де ти?

— Вона пройде повз нас, — тихо мовила Ірен. — Краще відгукнутися — адже помітить.

— Ні. Мовчи.

Він скоріше відчув, аніж помітив темну сестрину постать, що наближалася до них. Коли вона підійшла зовсім близько, у Дені вихопився придушений сміх. Роза скрикнула:

— Ой, ти мене налякав. Ти тут? Де ти?

— Я ось на лавці. З Ірен.

Ірен підвелася:

— Добрий вечір, мадемуазель.

Роза відповіла досить холодно і звернулася до Дені, так ніби дівчини тут і не було.

— Ти ж знаєш, мама вимагає, щоб о десятій двері замикали. Час додому…

— Цього вечора залиш двері незамкнені. Я замкну сам.

Коли Роза спитала, о котрій годині він повернеться, брат відповів:

— Коли захочеться.

— Нічого тут сидіти, та й після такого клопітного дня треба відпочити.

— Ні, мені треба розважитись. Ірен, — несподівано сказав Дені,— ходім попросимо в твоєї матері вишнівки… Влаштуємо гуляннячко, якщо ваші не сплять.

— Тоді сам виправдуйся перед мамою, — з притиском мовила Роза. — Не дивуй, як застанеш двері замкненими.

— Ну й добре, то я перепочую в Кавельге, як тоді, коли ми перебралися в Леоньян. Першої ночі,— пам'ятаєш, Ірен? — я спав у твоїй кімнаті. Я не знав, що на другому ліжку спиш ти… І хай то була жахлива ніч для нашої сім'ї