Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

З трьох дочок Крака в переказі виступають лише дві: Лібуша і Ванда. Крім того, залишається після нього ще двоє синів: Крак і Лех, яких, певне, можна вважати представниками двох пізніше приєднаних областей — Хробатської і Лехітської.

Заздрісний Лех по-зрадницькому вбиває старшого брата Крака, розрубує тіло на частини і засипає піском, вдаючи, ніби його дикий звір розірвав на ловах. Отже, Лех владарює, нещирими слізьми оплакавши брата, і владарювання його триває багато років, але кінець кінцем злочин розкривається, знаходяться докази, поляки скидають Леха з престолу й назавжди виганяють із краю. Інша легенда розповідає, що він зовсім не був покараний, а просто до кінця днів своїх мучився від докорів сумління і помер, не залишивши потомства. Це братовбивство, про яке також співається в стародавніх піснях, має характер народного сказання. Заслуговує на увагу, що в далеко пізнішій легенді про житіє святого Станіслава знову згадується про четвертування.

Спадкоємицею престолу після брата виступає дочка Крака — Ванда, сказання про яку, незважаючи на пізніші додатки, має риси надмогильної легенди і в первісному своєму варіанті була, очевидно, створена народом. У згаданій легенді стільки привабливості, що вона вже не раз привертала до себе увагу поетів, але приземлення цього небесного образу завжди збіднювало його й позбавляло чарівності, властивої народному переказові: Ванда не бажає виходити заміж, хоче бути вільною господаркою своєї долі, а тому дає обітницю богам зберегти дівочу незайманість. Князь аллеманів Ритогар, відомий своєю родовитістю та багатством, присилає послів просити у Ванди руки, але вона ні з чим випроваджує старост. Ритогар, не маючи змоги інакше її схилити до шлюбу, вторгається в її землі з величезним військом. Ванда стає на чолі своєї раті і приймає виклик. Ритогар ще раз намагається схилити її до заміжжя, і Длугош навіть знає, які красномовні були посли і як чудово відповідала їм королева. Потім сурми дають гасло до бою, але німці, побачивши красуню королеву, розбігаються перед нею з забобонним страхом. Ванда перемагає їх силою своєї дівочої вроди. Ритогар, не змігши примусити вояків вступити в бій, з розпачу, після чудового монологу, прохромлює себе мечем. Ванда, уклавши з німцями спілку, аж тридцять днів святкує перемогу, а потім добровільно віддає себе в пожертву богам, кинувшись у Віслу. Тіло її, витягнуте з води, люд поховав на березі Длубні, за милю від Кракова, насипавши їй таку ж, як і батькові, могилу.

В майстерно відшліфованому сказанні про Ванду помітна пізніша епоха і в багатьох подробицях, і в прикрасах; проте безсумнівно, переказ це старовинний, тільки зіпсований непотрібними, штучними прикрасами.

Повернення воєвод після смерті Ванди прекрасно показує, в якому саме місці були встановлені взяті з вуст народу надмогильні сказання, котрими хотіли скористатися літописці для того, щоб зв'язати казкові події із слов'янськими, а саме — чеськими легендами.

Поява в процесі розвитку народу общинного правління воєвод наближає нас до дійсності. На тлі цієї історичної правди знову виступає сказання, але вже не хорватсько-чеське, а лехітське, не менш за своїм характером казкове, ніж попереднє.

Напади ворогів — свідчить воно — угорців і моравів змушують полян шукати собі вождя.

«Був у ті часи, — пише Длугош, — серед поляків чудовий лицар, Пшемисл на ймення (ім'я це лехітсько-чеське, або, вірніше, старослов'янське), добре вишколений вояк, великий знавець військового мистецтва, знаменитий не своїм походженням, а дотепністю і спритністю; до того ж відзначався винятковою чесністю та іншими хорошими рисами, і всі ставились до нього з великою повагою. Особливе довір'я він викликав у своїх земляків, бо вміло поєднував вроджені здібності з досвідом, набутим у різних походах та битвах. І ось цей лицар, помітивши, що ворог почав необережно й недбало діяти, склав план, скоріше дотепний, ніж сміливий… Ледь почало світати, він наказав порозвішувати на пагорбах, навпроти ворожого табору, велику кількість схожих на шишаки блискучих речей, поява яких у промінні ранкового сонця викликала замішання серед ворожого війська; квапливо вхопивши зброю, без належного строю й порядку кинулося воно, жадаючи нової перемоги над поляками, сліпо, з бойовим запалом, у той бік, де блискотіли уявні шоломи».

Длугош докладно описує, як Пшемисл, заманивши таким чином ворога в засаду, напав і розбив його дощенту; за цю щасливу перемогу Пшемислава було оголошено королем і названо Лешком.

У всій цій розповіді відчувається штучність у підборі фактів, потрібна для того, щоб зв'язати цю легенду з Лешками і їх родоначальником Лехом. В основі переказу лежить якась глуха традиція про владарювання над краєм племені чи стану Лехів. Варте уваги тільки одне, що переказ наголошує на простому походженні Пшемислава і що національна свідомість ставить вище особисті заслуги, ніж походження, як це буде видно пізніше і в легенді про П'яста. Пшемислав також убогий воїн, незнатного роду. Народне першоджерело тут маловідчутне, скоріше ми тут бачимо роботу літописця, до того ж не дуже майстерну. Цей Пшемислав-Лешек також помирає, не залишивши потомства; він причеплений до общинного правління дванадцяти воєвод як якась фантастична оздоба для нагадування про Лешків.

Настають вибори нового короля (тут уже відчувається вплив ягеллонської епохи Речі Посполитої). На корону претендує багато кандидатів, починаються суперництво і чвари; вибір важкий; для того, щоб уникнути звад, «після довгих суперечок (Длугош) було ухвалено закопати вдалині стовпа, і хай усі, хто домагається влади, у певний час зберуться і на конях різної масті наввипередки скачуть до нього; хто в цьому змаганні переможе, того, незалежно від походження, буде наділено князівською гідністю».

Перегони повинні були відбутись поблизу Кракова на березі Прондника, на устеленій дерном рівнині. Суддями мали виступити обрані для цього старійшини. Лукавий юнак, на ймення Лешек, вночі понатикав у землю залізних гостряків, які зверху присипав піском, збоку залишивши тільки йому одному відому стежку. Підступ його виявили двоє юнаків, що задля розваги кинулися бігти наввипередки до стовпа, але про це нікому не дали знати. Змагання були призначені на п'ятнадцяте жовтня, і на них зібралася сила-силенна народу. Длугош розповідає, що для старійшин поставлені були лави, а глядачі, запалившись, почали наперед обговорювати можливий результат перегонів. Ще на початку коні інших учасників змагань, розбивши копита, почали падати, тим часом Лешек, що до того ж підкував свого коня, помчав знайомою йому стежкою, перший досяг мети і вхопився за стовп руками. Проте разом з ним добіг до стовпа під загальний сміх і той, хто виявив підступ його. (У Лешка — Длугош напевно знав — кінь був у яблука). Витівку з гостряками було викрито, Лешка розірвано на шматки, а того, хто вирушив