Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський

Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

181
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 104 105 106 ... 109
Перейти на сторінку:
у перегони пішки, — скромного хлопчину, — проголосили королем.

Легенда, в якій згадується підкутий кінь, припадає на ті часи, коли вже геральдики вважали за свій обов'язок пояснити виникнення такої звичайної в польських гербах підкови. Навдивовижу штучно все це зв'язується з Лешками. Пшемислава прозвано Лешком; той, що завдяки хитрощам домчав до стовпа, мав ім'я Лешка; навіть убогий хлопець нарікається цим же йменням.

«…Бо було воно, — додає Длугош, — у ті часи широко розповсюджене; давали його князям, обраним на престол, як ім'я, гідне князівського сану». Цікаві самі по собі і це традиційне пояснення значення виразу, і захоплююча розповідь Длугоша, котрий до подробиць характеризує Лешка. Длугош визнає за ним багато надзвичайно позитивного: лицарські здібності, впровадження військових вправ, скромний спосіб життя, а також те, що він ніколи не забував про своє убоге походження.

«Часто на публічних зібраннях, — пише він, — коли необхідність вимагала виступати в князівських шатах, Лешек наказував повісити на найвиднішому місці свою стару груботкану кирею та іншу убогу одежину, в якій його було обрано князем, щоб весь час нагадувала, що він походить з простого стану».

Чи не здається, що ця подробиця взята з казки про якогось бідаря, про одного з кількох братів, який своєю скромністю заслужив підвищення?

Від цього другого Лешка й походить Попель (Pompilius).

Історія Попелів висвітлена Длугошем надто широко й докладно. Потреба змусила перенести столицю з Кракова до Гнєзна, і літописець переходить сюди, вірніше, перескакує, вважаючи цілком природним, що Попелю набридли гористі околиці Кракова, а потім і Гнєзно, звідки він і переселяється до Крушвиці. Після цього Попеля, який нічим не відзначився, з'явився ще один Попель, якого двадцять дядьків (двадцять слов'янських племен) обирають князем. У молодого нащадка великих предків ще з юних літ виявляються відворотні нахили; Длугош знову характеризує його якнайдокладніше. Він не любив встрявати в бій, був надто зніженим, тому й прозвали його Хвостком, тобто нікчемною істотою. Одружили Хвостка з німецькою князівною знатного роду, що жила по сусідству, привабливою з лиця, але погордливою і жаднющою, яка, природно, прибрала чоловіка до своїх рук. Поява на світ двох синів — Леха і Попеля — ще більше підсилила її значення і вплив…

Як не старались дядьки врятувати занепалого племінника, нічого не добилися; тільки викликали на себе зненависть його жінки, яка, побоюючись, щоб вони колись замість її синів не захопили престолу, почала намовляти чоловіка звести їх зі світу. Длугош вмістив з цього приводу цілу її промову до чоловіка, в якій вона намагалась з усією переконливістю довести, що він конче повинен позбутися своїх дядьків.

Лукава жінка наполягала на своєму. Попель вдає тяжкохворого, запрошує до себе дядьків і, ніби передчуваючи близьку смерть, жадає, щоб вони разом з ним справили поминки, тобто похоронну учту. Удаваний стогін і голосіння над нібито вмираючим князем були такими зворушливими, що «навіть бронзові статуї, котрі прикрашали королівський замок, почувши тужний плач і нарікання, вмилися сльозами». Ці бронзові статуї в замку Попеля і справді якісь особливі. Отже, після похоронно-релігійного обряду почалася багата учта. Вся ця комедія хвороби, розпачу, передачі під опіку дядьків дружини, що має стати вдовою, тривала довго.

«Поки вони розмовляли, — говорить Длугош, який у своїй розповіді не скупиться на подробиці, — сонце почало ховатись за небокрай, лише тоді Попель закінчив свою облудну гру, яку лукава жінка вигадала для того, щоб обдурити дядьків та інших панів. Дядьки й пани, виконавши все, що належало виконати за звичаєм над вмираючим або померлим князем, чекали, повіривши запевнянням про об'явлений богами вирок, тієї хвилини, коли він помре. Тоді Попель, ніби на прощання з дядьками і старійшинами, наказує слугам подати йому меду, щоб при останньому потискові рук ствердити випитою чашею укладену з ними спілку. Був же у нього золотий кубок тонкої роботи, майстерно вирізьблений, спритно підставлений йому королевою, в який хоч і не багато було налито напою, але він пінився і кипів так, що аж через вінця переливався, а як піну було здмухано, осів, як це відбувається з вируючим окропом, коли його знімають з вогню. Смертоносний напій, налитий до цього кубка, спочатку було подано королю Попелю, щоб він його покуштував і інші впевнилися, що цей трунок чистий і нешкідливий. Король удає, начебто п'є за присутніх панів; здмухнувши піняву каламуть, що піднялася вгору, робить вигляд, ніби пригублює кубок; насправді ж він і не торкнувся до нього губами, не те щоб покуштував; напій, що осів у кубку, дуже приправлений отрутою, пив по черзі кожен з дядьків, поцілувавши короля».

Ми навели цей уривок для того, щоб склалося уявлення про характер розповіді Длугоша. Дядьки корчаться від болю і помирають, а Попель цю смерть оголошує заслуженою карою за лихі наміри щодо племінника. Крім того, він забороняє ховати їхні тіла, а сам і далі веде розгнуздане життя, влаштовує учти, жлуктить вино, купається в пахощах, віддається насолодам. Тим часом між трупами дядьків розплодилася тьма-тьмуща мишей, які нападають на Попеля і його родину, «що бенкетувала за столом». Марно намагаються слуги їх відігнати; вони сунуть цілими купами, ні вдень, ні вночі не дають спочинку, кидаються навіть на сторожу, що їх відганяє, перескакують через вогнища, розкладені для налякування. Попель ховається на кораблі серед озера, потім у «дерев'яній вежі», оточеній з усіх боків водою; миші пливуть за човном, лізуть на вежу, з'їдають дітей на очах у батьків, потім дружину князя, нарешті самого Попеля, якого вони розірвали на такі дрібні шматочки, що від нього й сліду не лишилося. Згодом були поховані останки дядьків і був скликаний у Крушвиці з'їзд для виборів нового короля.

Тут через суперництво починаються незгоди і звади, утворюються партії. Із знеславленої родини нікого більше не хотіли обирати. Тим часом сусіди чинили наїзди і спустошували край. За такого становища в краї провидіння знову посилає, як і в кількох попередніх легендах, для його порятунку людину низького, простого стану…

П'яст — згідно з розповідями літописця, названий цим іменем тому, що мав невисокий зріст і міцну будову тіла, — був людиною простих звичаїв і вродженої чесності; жив він убого, з невеличкого клаптика поля, яке сам обробляв. Жінка його, така ж чесна, звалася Жепицею. Був у них син-одинак. Якось, іще за життя Попеля, невідомі пілігрими двічі просилися переночувати у князя; коли їм відмовили, вони подалися до хати П'яста. Тут їх гостинно прийняли, почастувавши ковшем меду і засмаженим поросям, що саме було приготоване для пригощення сусідів, запрошених на пострижини сина. Убога ця учта, як у Кані Галілейській,

1 ... 104 105 106 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"