Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 42

− Тримай, Ліно. Якщо не втримаєш, покараю, – вкрадливо обіцяє Са-оір, спостерігаючи, як вібрує у моїх тремтливих пальцях пекучий потік його темряви.

Не віриться, але вона дійсно поступово починає мене слухатися. І взагалі не завдає мені шкоди.

Ось уже другий день він навчає мене не лише занурюватися в підпростір, а ще й впливати на зачерпнуту звідти матерію та енергію. Поки що зачерпнуту самим Са-оіром, але чує моє серце, скоро мене навчатимуть робити це самостійно. Ну а поки що я щоразу намагаюся впоратися зі згустком пітьми, який мені вручає мій темний се-аран.

І якщо перше випробування я пройшла досить швидко, навчившись її відчувати та тримати у своїх долонях. То потім почалися складнощі. Мені заявили, що просто тримати пітьму мало, і тепер я маю навчитися концентруватися на силі, хай там що робиться навкруги.

Після цієї заяви мою концентрацію в поєднанні з витримкою почали нещадно випробовувати. І карати щоразу, коли випробування я провалювала, не витримавши провокацій свого наставника.

І от я знову тримаю, закусивши губу і щосили намагаючись не зважати на свою абсолютну наготу і наготу мого темного се-аран. Не думати про те, де ми сидимо, хто нас може побачити й що буде, якщо я не впораюсь.

Але не відчувати, як ковзають руки господаря по моєму тілу, як пестять і гладять найчутливіші місцинки, не відчувати, як упирається мені в сідниці збуджений прутень, я просто не можу. Тому й тремтять пальці, намагаючись втримати темний вогник. Тому і збивається дихання, а серце калатає в грудях все швидше.

А Са-оір наче навмисне знущається. Накриває долонями вершинки грудей, беручись пестити плоть, що вже стала надмірно чутливою. Затискає між пальцями соски... і розряди болісного гострого задоволення струмками стікають прямо до низу живота, змушуючи мене здавлено застогнати. Очі самі закочуються, а губи розмикаються, жадібно втягуючи повітря.

Пальці здригаються мимоволі. І темрява гарячою лавою стікає з них на мій живіт, вирвавшись із-під мого контролю. Як виривалася вже незліченну кількість разів за сьогоднішній день.

− Ай-ай-ай, знову не втримала, − цокає язиком мій кат, змушуючи темряву в’юнкою змійкою перетекти йому в долоню і там розчинитися. − Тобі подобається бути покараною, Ліно?

– Ні, мій пане, – пхинькаю я. Від одного спогаду про його покарання у мене все всередині стискається сумішшю сорому і збудження.

− А мені здається, що ти зараз брешеш. Доведеться й за це карати, – задоволеним котом муркоче мій темний се-аран, прикушуючи моє плече. − У якій позі вважаєш за краще зробити це сьогодні?

– Я… я не знаю, – видихаю судомно, притискаючись спиною до його грудей.

Небо, невже те, що він змусив мене робити вчора, можна ще в якійсь позі зробити? Ні, я, звісно, розумію, що якось можна, але… моя уява тут пасує.

− Ти навіть не уявляєш, як смачно пити твоє збентеження, моя невинна крихітко, − руки Са-оіра продовжують ритмічно стискати мої груди, поступово нагнітаючи пожежу в крові. – Якщо ти не знаєш, виберу я. Бачиш он ту лаву? Я хочу бачити тебе на ній у колінно-ліктьовій позі. Прямо зараз.

Відчуваючи, як серце гуркоче вже у вухах, я обережно вибираюся з його обіймів і йду до цієї самої лавки. Абсолютно гола на відкритій палацовій терасі. І хоч розумію, що ця тераса повністю закрита непроникним енергетичним куполом, і що Са-оір навряд чи дозволить комусь побачити мене в такому вигляді, але я все одно не можу не відчувати ніяковість і дике збентеження. Тим самим приносячи задоволення своєму господареві.

Ставши колінами на широку гладку поверхню, обережно опускаюся на лікті. Погляд се-аран на моїх найінтимніших частинах тіла відчувається майже матеріальним. Він ніби вже торкається, пестить, ковзає. Проникає під шкіру.

Важка рука опускається на мій зад, обгладжує сідниці... але навіть не думає ковзати туди, де його дотиків мені хочеться найбільше. Натомість він проводить по внутрішній стороні стегна, змушуючи розвести ноги трохи ширше. Настільки, наскільки дозволяє ширина лави.

− А тепер праву руку просунь поміж ніг і приголуб себе. Поки що лише пальчиками.

Ой леле. Краще б я вибрала лежати на спині, як учора. Відкритість і порочність теперішньої моєї пози лише додає перцю страшенному сум'яттю.

У якусь мить вловивши, в чому саме мені найскладніше переступити свої внутрішні заборони, Са-оір знайшов спосіб карати мене без заподіяння болю та фізичної шкоди, і навіть з обопільним задоволенням. Бо, як би не пекло мене зсередини соромом і замішанням, забороненістю того, що відбувається, в результаті я все одно кричатиму від насолоди в обіймах свого се-аран.

От і зараз, відчуваючи, як горить обличчя, я мовчки виконую наказ Са-оіра.

Перенісши опору повністю на ліву руку, правою тягнуся до своєї промежини. Пальці розводять вологі статеві губи, починаючи гру із завчасно відомим результатом.

Мій се-аран обходить мене спереду, присідає, вдивляючись в обличчя. І показує вже знайому мені іграшку. Дуже правдоподібний на вигляд фалоімітатор. Гладкий, м'який, і зовсім як справжній на дотик. Тільки повністю вугільно-чорний.

Веде цією штуковиною по моїй щоці, обводить кінчиком губи.

– Відкрий рота, Ліно, – спалахують вогнем його очі. − Оближи.

Брати в рот щось неживе, відчувати, як гладкий штучний фалос ковзає між губ, імітуючи рухи члена… Пестити при цьому себе і бачити, як за всім цим жадібно спостерігає мій Володар… у цьому стільки забороненої порочності, що моя свідомість потопає в оксамитовій темряві збудження. Може й неправильного, але хто мені суддя?

− Розумниця, − вишкірюється в хижій усмішці Са-оір. Виймає іграшку з мого рота. − Знаєш, що робити далі?

− Так, − шепочу хрипко, прибираючи руку від пульсівної плоті.

Са-оір вкладає мені в долоню фалоімітатор і підіймається.

Щоб стати позаду й особисто простежити за тим, як я ніяково притискаю голівку іграшки до своєї вульви.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍