Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Він пробурмотів: «Даруйте, я примушую вас марнувати час, ходімо працювати».

Такі епізоди ставали дедалі частішими і не мали очевидної причини. Якщо стосунки між мною та Ніно залишалися такими самими формальними, ввічливими і відчуженими, то між ним і П’єтро немов щось зламалося. І під час сніданку, і під час вечері гість став звертатися до господаря дедалі більш глузливо, майже на межі образи, але з усмішкою на вустах, словами, які принижують, але ховаються за приязним тоном, так що неможливо обуритися, не виставивши себе по-смішному дражливим. Я добре знала той тон – у нашому районі спритніші вживали його, щоб принизити й заткнути рота недолугішим, зробивши з них посміховисько. П’єтро був дезорієнтований: йому було добре в товаристві Ніно, він високо його цінував, тому не реагував на його випади, тільки хитав головою, симулюючи веселощі, а іноді, схоже, замислювався над тим, що зробив не так, і чекав, доки повернеться колишня сердечність. Але Ніно був невблаганний. Іноді він виходив за межі й звертався до мене чи до дівчаток, щоб дістати нашу підтримку. Дівчатка весело підігравали йому, я певною мірою також. Тим часом я думала: навіщо він так? Якщо П’єтро образиться, наші стосунки порвуться. Але П’єтро не ображався, він просто не розумів, що діється, і день за днем його знов стали дедалі більше мучити неврози. На його обличчі знову проступала втома, його стривожений погляд і зморшки на чолі виказувати виснаження тих років. «Мені треба щось зробити, – думала я, – і якомога швидше». Однак я не робила нічого, ба навіть мені було важко прогнати те задоволення, ні, радше збудження – авжеж, то було збудження, – яке охоплювало мене, коли я бачила і чула, як представник родини Айрот, той високовчений Айрота втрачає ґрунт під ногами, впадає у замішання, недолугими репліками відповідає на кмітливі, блискучі й жорстокі наскоки Ніно Сарраторе, мого шкільного товариша, мого друга, що, як і я, народився в нашому районі.

109

За кілька днів до того, як він мав повернутися до Неаполя, сталися два особливо неприємні випадки. Якось пополудні мені зателефонувала Аделе, їй теж дуже сподобалася моя праця. Порадила мені відразу ж надіслати текст у видавництво, з нього можна зробити невелику книжечку і видати одночасно з виходом перекладу у Франції, а якщо не встигнуть, то трохи пізніше. Байдужим тоном я розповіла про це за вечерею, Ніно розсипався компліментами й сказав дівчаткам:

– Ваша мама надзвичайна. – Тоді звернувся до П’єтро: – А ти читав?

– Не було часу.

– Краще тобі цього не читати.

– Чому це?

– Це не для тебе.

– Тобто?

– Занадто розумно написано.

– Що ти маєш на увазі?

– Що ти не такий розумний, як Елена.

І засміявся. П’єтро не сказав нічого, Ніно натискав далі:

– Ти образився?

Він чекав на реакцію, щоб ще більше принизити його. Але П’єтро підвівся з-за столу і сказав:

– Вибачте, мені треба працювати.

Я пробурмотіла:

– Доїж.

Він не відповів. Вечеряли ми у вітальні, вона була простора. Якусь мить справді здавалося, що він збирається вийти і зачинитися у своєму кабінеті. Але він півколом обійшов кімнату, сів на дивані і ввімкнув телевізор на повну гучність. Атмосфера стала нестерпною. За тих кілька днів усе так ускладнилося. Я почувалася дуже нещасною.

– Може, стишиш трохи? – спитала я.

Він просто відповів:

– Ні.

Ніно захихотів, скінчив їсти і допоміг мені прибрати зі столу. На кухні я сказала:

– Пробач йому, П’єтро багато працює і мало спить.

Він люто вибухнув:

– Як ти можеш терпіти його?

Я стривожено зиркнула на двері, добре хоч телевізор далі грав голосно.

– Я люблю його, – відповіла я. Ніно наполягав, що допоможе мені помити посуд, але я сказала: – Іди, будь ласка, ти мені тільки заважаєш.

Наступний епізод був ще прикріший, до того ж вирішальний. Я більше не знала, чого хочу насправді: у мене вже виникало бажання, щоб цей період якнайшвидше скінчився, щоб я могла повернутися до звичного родинного життя, подбати про видання своєї книжки. Але мені подобалося заходити вранці в кімнату Ніно, прибирати той безлад, який він залишав по собі, стелити ліжко, куховарити з думкою, що ввечері він вечерятиме з нами. І мені не хотілося, щоб все це скінчилося. Іноді пополудні мені здавалось, ніби я божеволію. Здавалось, ніби, попри присутність дівчаток, помешкання порожнє, я сама здавалась собі порожньою, не відчувала жодного інтересу до того, що написала, усвідомлювала поверховість свого твору, не вірила більше в захват Маріарози, Аделе, французького видавництва, італійського видавництва. Я думала: тільки-но він поїде геть, усе втратить сенс.

Я саме була в такому настрої – життя вислизало від мене, залишаючи по собі нестерпне відчуття втрати, – коли П’єтро повернувся з університету особливо похмурим. Ми саме чекали на нього, щоб сісти за вечерю, Ніно прийшов півгодини тому, але його відразу взяли в полон дівчатка. Я лагідно спитала:

– Щось сталося?

Він вибухнув:

– Ніколи більше не приводь додому людей зі своїх країв!

Я аж застигла, думаючи, що він натякає на Ніно. Той саме зазирнув у кімнату разом з Деде та Ельзою, які ходили за ним назирці, і теж, видно, подумав те саме, бо глянув на нього з провокативною усмішечкою, немов сподіваючись, що той влаштує йому сцену. Але П’єтро мав на увазі інше. Зневажливим тоном, який з’являвся в нього тоді, коли він був переконаний, що на кону основоположні засади, які він повинен захищати, П’єтро сказав:

– Сьогодні до мене знову приходила поліція, вони називали імена й показували фотографії.

Я зітхнула з полегкістю. Я знала, що після того, як він не захотів забрати заяву на студента, який цілився в нього з пістолета, ще більше, ніж зневага багатьох молодих активістів і не одного викладача, над ним тяжіли постійні візити поліцейських, які мали його за інформатора. Я подумала, що він такий похмурий з цієї причини, і роздратовано перебила його:

– Ти сам винен. Не треба було цього робити, я тобі вже казала. Тепер ти їх більше не позбудешся.

Втрутився Ніно, насмішкувато спитавши у П’єтро:

– На кого ти доніс?

П’єтро навіть не глянув на нього. Він сердився на мене і сваритися хотів зі мною. Він сказав мені:

– Я вчинив слушно тоді і мав би вчинити слушно й нині. Але мусив мовчати, бо тут замішана ти.

Тут я зрозуміла, що річ була не в поліцейських, а в тому, що вони йому сказали. Я пробурмотіла:

– До чого тут я?

У нього змінився голос:

– Хіба Пасквале з Надею не твої друзі?

Я тупо повторила:

– Пасквале з