Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Поліцейські показали мені фото терористів, серед них були й їхні фото.

Я оніміла. Значить, те, що я собі уявляла, було правдою, П’єтро мені це підтвердив. Перед очима мені на кілька секунд знову пробігли образи: Пасквале розряджає пістолет у Джино, стріляє по ногах Філіппо, а тим часом Надя – не Ліла, а Надя – піднімається сходами, стукає у двері Бруно, заходить і стріляє йому в обличчя. Жах. Але в ту мить тон П’єтро здавався мені недоречним, немов він використовує цю новину, щоб поставити мене в незручне становище перед Ніно, щоб розпочати суперечку, якої я не хотіла. І Ніно справді знову втрутився, далі насміхаючись з нього:

– Значить, ти інформатор поліції? Ти цим займаєшся? Виказуєш товаришів? А батько твій це знає? А мати? А сестра?

Я мляво пробурмотіла: «Ходімо вечеряти». Але тут-таки сказала Ніно, щоб применшити важливість всієї цієї справи і щоб він перестав дражнити П’єтро, згадуючи його родину: «Припини, який він там інформатор». Тоді плутано розповіла, що якийсь час тому мене відвідав Пасквале Пелузо, хтозна, чи він його пригадує, хороший хлопець з нашого району, який завдяки життєвим перипетіям зійшовся з Надею, її він напевно пам’ятає, це донька викладачки Ґальяні, так, саме вона. І тут я затнулася, бо Ніно сміявся. Він вигукнув: «Надя, о Боже милий, Надя! – і знову звернувся до П’єтро ще більш глузливим тоном: —Тільки ти й кілька тупих поліцейських можете думати, що Надя Ґальяні бере участь у збройній боротьбі, та це ж божевілля. Надя, найдобріша і найлагідніша людина, яку я тільки знаю. До чого ми докотилися в цій Італії, ходімо їсти, ну ж бо, захист законно встановленого ладу поки що може обійтися без тебе». І пішов до столу, покликавши Деде з Ельзою, а я почала приносити страви, думаючи, що П’єтро ось-ось теж з’явиться.

Але він не з’явився. Я подумала, що він пішов помити руки або зволікає, щоб заспокоїтися, і сіла на своє місце. Я була схвильована, цього вечора мені хотілося спокою, якогось мирного фіналу цієї історії. Але він не приходив, а дівчатка вже їли. Тепер Ніно теж розгубився.

– Починай, – сказала я йому, – інакше охолоне.

– Починай спершу ти.

Я завагалася. Може, мені слід піти подивитися, як там мій чоловік, що робить, чи вже заспокоївся. Але мені не хотілося, його поведінка мене роздратувала. Чому він не змовчав про той візит поліцейських, зазвичай так він і робив у тому, що стосувалося його справ, мені він ніколи нічого не розповідав. Чому він сказав це в присутності Ніно: «Ніколи більше не приводь мені додому людей зі своїх країв». Чому йому так припекло розголосити перед всіма цю справу, він же міг почекати й відвести душу пізніше, коли ми вже зачинимося у спальні? Він був злий на мене, ось у чому річ. Хотів зіпсувати мені вечір, йому було начхати на все, що я роблю і чого прагну.

Я почала їсти. Вечеряли ми вчотирьох, з’їли перше, друге і десерт, який я приготувала. П’єтро не показався. Тут мене охопила страшенна лють. П’єтро не хоче їсти? Добре, хай не їсть, очевидно, він не голодний. Хоче побути сам? Чудово, помешкання велике, не буде його – не буде напруги. Тепер було вже ясно, що проблема полягає не в тому, що у нас вдома якось з’явилися дві особи, яких поліція підозрює в участі у збройному угрупованні. Проблема в тому, що він не надто бистрий на розум, що не спроможний гідно витримати цей чоловічий поєдинок, що через це він страждає і тому напускається на мене. Але яке мені діло до тебе і твоєї нікчемності? «Приберу зі столу пізніше», – голосно сказала я, немов наказуючи сама собі, своєму збентеженню. Тоді ввімкнула телевізор і сіла на диван разом з Ніно та дівчатками.

Час минав поволі, напружено. Я відчувала, що Ніно почувається незручно, але водночас інцидент його розвеселив. «Піду покличу тата», – сказала Деде, яка, поївши, переживала за П’єтро. «Іди», – сказала я. Повернулася вона майже навшпиньках і шепнула мені до вуха: «Він ліг у ліжко і спить». Ніно все одно почув і сказав:

– Завтра я їду геть.

– Ти скінчив свою роботу?

– Ні.

– То залишайся ще.

– Не можу.

– П’єтро – хороша людина.

– Ти його захищаєш?

Захищаю від чого, від кого? Я не зрозуміла і була готова розсердитись і на Ніно також.

110

Дівчатка заснули перед телевізором, і я віднесла їх у ліжко. Коли я повернулася, Ніно вже не було, він зачинився у своїй кімнаті. Я була пригнічена. Прибрала зі столу й помила посуд. Якою дурницею було просити його залишитися ще, його від’їзд був тільки на краще. Разом з тим, як мені витримати оце сіре життя без нього? Я б хотіла, щоб він принаймні пообіцяв, що рано чи пізно приїде знову. Я хотіла, щоб він знов ночував у моєму домі, щоб ми вранці разом снідали й вечеряли за тим самим столом ввечері, щоб він теревенив про всякі дрібниці звичним веселим тоном, щоб він вислуховував мене, коли мені треба буде висловити якусь думку, щоб він з пошаною сприймав кожне моє речення, щоб зі мною він ніколи не вдавався до іронії чи сарказму. Проте мені довелося визнати, що це швидке погіршення стосунків, яке унеможливило його перебування в цьому домі, було його провиною. П’єтро прихилився до нього. Йому було приємно бачити його коло себе, для нього була важлива дружба, що виникла між ними. Чому Ніно захотів завдавати йому болю, принижувати його, позбавляти авторитету? Я змила косметику, помилася, одягла нічну сорочку. Закрила вхідні двері на замок і ланцюжок, вимкнула газ, опустила всі жалюзі, загасила світло. Пішла подивитися до дітей. Я сподівалася, що П’єтро справді спить, а не чекає на мене, щоб влаштувати сварку. Глянула на його нічний столик: він прийняв заспокійливе й заснув. Мене сповнила ніжність до чоловіка, я поцілувала його в щоку. Який він непередбачуваний – надзвичайно розумний і водночас дурний, вразливий і водночас тупий, відважний і водночас боягузливий, високоосвічений і водночас темний, добре вихований і водночас грубий. Айрота-невдаха, який загруз десь по дорозі. Чи Ніно, такий впевнений у собі, такий рішучий, міг би підтримати його, допомогти стати кращим? Я знов і знов питала себе, чому ця недавно виникла дружба перетворилася в односторонню ворожість. Тепер мені здалося, що я розумію. Ніно хотів допомогти мені побачити свого чоловіка таким, яким він був насправді. Він вважав, що я створила собі ідеалізований образ, який підкорив