Читати книгу - "На лезі клинка"

так сказати. Куди він подівся?

— Ха. Загинув. Ваш товариш Баяз його вбив.

Ґлокта здійняв брову.

— Невже?

— Так оповідають. Хіба ви не читали «Падіння майстра Творця»?

— Цю дурню? Я вважав, то все вигадки.

— Так і є. Дивовижна маячня, але заснована на писаннях того часу.

— Писаннях? Такі речі доживають до нашого часу?

Старий звузив очі.

— Деякі доживають.

— Деякі? У вас вони тут є?

— Одне з них є.

Ґлокта впився в старого очима.

— Несіть.

Старий папір захрускотів, коли Адепт-історик обережно розгорнув сувій і розстелив його на столі. Пергамент був жовтим і пом’ятим, зі загрубілими від часу краями, а його поверхню вкривало щільне, нерозбірливе письмо: чудні знаки, які здавались зовсім незрозумілими в очах Ґлокти.

— По-якому тут написано?

— Це стара мова. Її зараз мало хто знає.

Старий вказав на перший рядок.

— Тут написано: «Опис падіння Канедіаса, третій із трьох».

— Третій із трьох?

— Мабуть, мається на увазі, що це третій з-поміж трьох рукописів.

— А де інші два?

— Втрачені.

— Гм.

Ґлокта вдивився у нескінченну пітьму стелажів.

«Я взагалі дивуюсь, що тут можна щось знайти».

— А про що йдеться у цьому?

Старезний бібліотекар зігнувся над дивним письмом, яке слабо освітлювала одна мерехтлива свічка, і почав водити тремтячим пальцем по пергаменту, мовчки ворушачи губами.

— Їхня лють була безмірною.

— Що?

— Так починається оповідь. Їхня лють була безмірною. — Він продовжив неспішно читати. — Маги гнались за Канедіасом, змусивши втікати вірних йому. Вони увірвались у його фортецю, руйнуючи його будівлі і вбиваючи його слуг. Сам же Творець, сильно поранений у битві зі своїм братом Джувенсом, сховався у Будинку. — Старий розгорнув сувій трохи далі. — Дванадцять днів і дванадцять ночей зганяли маги свою лють на дверях, але так і не змогли залишити на них навіть подряпини. Тоді Баяз знайшов лазівку… — Адепт роздратовано змахнув рукою над пергаментом. Від сирості або чогось іще знаки в наступному фрагменті розпливлись. — Я не можу цього розібрати… здається, тут щось про дочку Творця.

— Ви впевнені?

— Ні! — випалив старий. — Тут цілого шматка не вистачає!

— Тоді пропускайте! Що там далі є зрозумілого?

— Зараз подивимось… Баяз пішов за Творцем на дах і скинув його вниз. — Старий голосно прокашлявся. — Творець упав, охоплений вогнем, і розбився об міст. Маги все перевернули, але так і не знайшли Сімені.

— Сімені? — запитав спантеличений Ґлокта.

— Це все, що тут написано.

— Що це в біса означає?

Старий відкинувся на спинку крісла, очевидно, насолоджуючись цією рідкісною можливістю, коли він міг поговорити про те, що було його фахом.

— Кінець епохи міфу, початок епохи розуму. Баяз, маги — вони символізують порядок. Творець — це богоподібна постать: він уособлює забобони, неуцтво чи щось таке. Але десь у ньому повинна бути правда. Зрештою, хтось побудував ту здоровецьку вежу, — і він зайшовся хрипким, старечим сміхом.

Ґлокта не мав бажання зауважувати, що Адепт вже відпускав цей самий жарт усього кілька хвилин тому.

«При цьому він і тоді не був смішним. Повторення — прокляття старих».

— А як щодо Сімені?

— Магія, таємниці, сила? Це все метафора.

«Метафорами архілектора не вразиш, тим паче поганенькими».

— Більше там нічого немає?

— Ще трохи є, зараз подивимось. — Адепт-історик повернувся до письма. — Він розбився об міст, вони шукали Сім’я…

— Так, так.

— Терпіння, інквізиторе. — Його кволий палець провів по символах. — Вони опечатали Будинок Творця, а тоді поховали загиблих, разом з Канедіасом і його дочкою. Це все.

Він придивився до сторінки, затримавши палець над кількома останніми літерами.

— І Баяз забрав ключ. Кінець.

Ґлокта звів брови.

— Що? Що там було в кінці?

— Вони опечатали двері, поховали загиблих, і Баяз забрав ключ.

— Ключ? Ключ до Будинку Творця?

Знавець історії знову прищурено вглядівся у текст.

— Так написано.

«Ключа немає. Та вежа стояла опечатана століттями, всі про це знають. Наш самозванець не матиме ключа, я в цьому певен».

Ґлокта поволі розплився в посмішці.

«Це дрібна, дуже дрібна зачіпка, але за правильних обставин, за правильної подачі цього може виявитися достатньо. Архілектор буде задоволений».

— Я це візьму з собою.

Ґлокта підсунув стародавній сувій і почав його згортати.

— Що? — Очі Адепта округлились від жаху. — Це неможливо! — Він, похитуючись, підвівся з крісла, ще важче, аніж це зробив би Ґлокта. Крук також зіскочив з місця, заляскав крилами під стелею і грізно закаркав, але Ґлокта не зважав на обох.

— Ви не можете його забрати! Він безцінний! — прохрипів старий, безнадійно намагаючись вхопити сувій.

Ґлокта розкинув руки в сторони.

— Спиніть мене! Ну ж бо! Я з радістю на це подивлюсь! Можете собі уявити? Як ми, двоє калік, борсаємось поміж стелажів, тягаючи цей старий шмат паперу взад-вперед, а пташка зверху сере нам на голову? — Він загиготів сам до себе. — Це виглядатиме не дуже гідно, чи не так?

Адепт-історик, змучений своїми жалюгідними спробами і важко дихаючи, повалився назад на крісло.

— Усім тепер начхати на минуле, — прошепотів він. — Люди не розуміють, що без минулого не може бути майбутнього.

«Яка глибока думка!»

Ґлокта сховав згорнутий сувій у кишеню плаща і розвернувся, щоб іти.

— Хто наглядатиме за минулим, коли мене не стане?

— Яка різниця? — кинув Ґлокта, кульгаючи до сходів. — Головне, щоб це був не я.

Видатні таланти брата Лонґфута

Щоранку впродовж тижня Лоґена будив галас натовпу. Його виривали зі сну вдосвіта — гармидер був такий, наче десь поблизу відбувалася битва. Першого разу він так і подумав, але тепер вже знав, що це був просто їхній ідіотський спорт. Закрите вікно трохи приглушувало шум, але натомість ставало нестерпно спекотно. Доводилося вибирати: спати похапцем, чи не спати взагалі. Тож він залишав вікно відкритим.

Лаючись, Лоґен протер очі, і витяг себе з ліжка. Ще один спекотний, стомливий день у місті Білих Веж. В дорозі, в дикій глушині, він не встигав розплющити очі, як одразу ж нашорошував вуха, але тут все було інакше. Нудьга і спека робили його повільним і лінивим. Лоґен побрів через вітальню, широко позіхаючи і потираючи рукою підборіддя. І нараз спинився.

У вітальні на нього чекав незнайомець. Він стояв біля вікна, освітлений променями сонця, склавши руки за спиною. Це був маленький, худорлявий чоловік з гулястою головою, з коротко підстриженим волоссям і в дивному, добряче потріпаному одязі — вилинялому мішкуватому шматку тканини, кілька разів обгорнутому навколо його тіла.

Перш ніж Лоґен відкрив рот, чоловік обернувся і спритно підскочив до нього.

— А ви хто? — поцікавився він.

Його усміхнене обличчя було сильно засмаглим та обвітреним і нагадувало зморщену шкіру на заношеній парі чобіт.