Читати книгу - "Фальшивомонетники"

XVII

Борис довідався про смерть Броні лише тоді, коли через місяць пані Софроницька навідалася з візитом до пансіону. Після сумного листа від своєї подруги Борис нічого про неї не знав. Він побачив, як пані Софроницька зайшла до приймальні пані Ведель, де він мав звичай перебувати під час перерви, й оскільки вона була в жалобному вбранні, він усе зрозумів, перш ніж вона заговорила. Вони були самі-одні в кімнаті. Софроницька пригорнула до себе Бориса, й вони змішали свої сльози. Вона могла лише повторювати: «Мій бідолашний хлопчику... мій бідолашний хлопчику...», ніби жаліти треба було насамперед Бориса й ніби забувши про своє материнське горе перед величезним горем цієї дитини.

З’явилася пані Ведель, яку попередили про візит, і Борис, усе ще тремтячи від схлипувань, відійшов, щоб не заважати розмові між двома дамами. Він хотів би, щоб про Броню більше не згадували. Пані Ведель, яка її не знала, говорила про неї як про звичайнісіньку дитину. Ті запитання, які вона ставила, здавалися Борисові украй неделікатними через свою банальність. Він хотів би, щоб Софроницька не відповідала на них і страждав, бачачи, як вона виставляє напоказ своє горе. Своє горе він заховав глибоко в собі й беріг його там як найдорожчий скарб.

Звичайно ж, Броня думала про нього, коли за кілька днів до своєї смерти запитала в матері:

— Мамо, я хотіла б стільки знати... Скажи мені, що таке ідилія?

Ці слова пронизали Борисові серце, й він хотів би, щоб ніхто про них, крім нього не знав.

Пані Ведель запропонувала чай. Принесли й філіжанку для Бориса; він швидко випив її, бо перерва закінчувалася. Потім попрощався з Софроницькою, яка завтра мала вирушити до Польщі, куди кликали її справи.

Світ перетворився для нього на пустелю. Його мати була далеко від нього, завжди відсутня; його дід був надто старий; не було поруч із ним навіть Бернара, до якого він відчував довіру. Така ніжна душа, яка була в нього, має потребу в людині, котрій вона може принести в дар свою шляхетність і чистоту. Йому бракувало гордости, щоб у ній знаходити втіху. Він любив Броню надто сильно, аби сподіватися, що зможе коли-небудь віднайти ту силу Любови, яку втратив разом із нею. Він так хотів побачити янголів, але тепер, без неї, як він може в них вірити? Навіть його небо тепер спорожніло.

Борис повернувся в клас із таким відчуттям, ніби провалюється в пекло. Звичайно, він міг би подружити з Ґонтраном де Пасаваном. Це славний хлопець, і вони з ним приблизно одного віку. Але ніщо не могло відвернути Ґонтрана від його праці. Філіп Адаманті теж ніби не лихий. І він би, мабуть, був не проти заприятелювати з Борисом. Але він так піддався впливові Ґериданісоля, що не наважується на жодне почуття особистого порядку. Він сліпо наслідує всі повадки Ґериданісоля, а Ґериданісоль терпіти не може Бориса. Його музикальний голос, його грація, його дівоче личко, усе в ньому дратує Ґериданісоля, вриває йому терпець. Можна сказати, що коли він його бачить, його опановує та інстинктивна ворожість, яка, у стаді тварин, примушує сильного нападати на слабкого. Можливо, він просто наслухався повчань свого кузена, і його ненависть має дещо теоретичний характер, набуваючи в його очах форми осуду. Він знаходить причини для того, щоб шукати собі втіху в ненависті. Він дуже швидко зрозумів, який вразливий Борис до тієї зневаги, з якою він до нього ставиться. Він утішається цим і вдає, ніби про щось змовляється з Жоржем та Фіфі, з єдиною метою побачити, як у очах Бориса з’являється вираз якогось тривожного запитання.

— Ти бачиш, йому цікаво, — кидає тоді Жорж. — Сказати йому?

— Не варто. Він не зрозуміє.

«Він не зрозуміє». «Він не наважиться». «Йому не треба знати». Йому весь час кидають в обличчя такі фрази. Він гірко страждає через те, що його виключили з товариства. Він не розуміє, чому його наділили образливим прізвиськом Це-не-я й обурюється, здогадуючись про його зміст. Чого він тільки не віддав би, аби довести, що він не такий нікчема, за якого його вважають.

— Я терпіти не можу Бориса, — казав Ґериданісоль Струвілову. — Чому ти вимагаєш, щоб я дав йому спокій? Він не заслуговує на те, щоб йому давати спокій. Він завжди дивиться в мій бік. Недавно він страшенно нас розвеселив, бо подумав, що «жіноча шерсть» росте на підборідді. Жорж тоді мало не подавився сміхом. А коли Борис зрозумів, що дав маху, то мені здалося, він зараз почне рюмсати.

Потім Ґериданісоль засипав свого брата в перших запитаннями. Зрештою цей останній передав йому талісман Бориса й пояснив, як ним користуватися.

Через кілька днів Борис, увійшовши до класу, знайшов на своїй парті папірець, про який уже майже забув. Він викинув зі своєї пам’яти все, що стосувалося «магії» його дитинства, якої він сьогодні соромився. Спочатку він не зрозумів, що це таке, бо Ґериданісоль ретельно обвів чаклунську формулу

«ГАЗ... ТЕЛЕФОН... СТО ТИСЯЧ РУБЛІВ...»

червоно-чорною рамкою, що була прикрашена маленькими безсоромними чортенятами, намальованими досить таки майстерно. Усе це, як вважав Ґериданісоль, надавало папірцеві фантастичного, «інфернального» вигляду, що мав, на його думку, приголомшити Бориса.

Можливо, то був тільки жарт; але жарт, який призвів до непередбачених наслідків. Борис густо почервонів, нічого не сказав, подивився праворуч і ліворуч, але не побачив Ґериданісоля, який спостерігав за ним, ховаючись за дверима. Борис не запідозрив його участи в цій витівці й не міг зрозуміти, яким чином талісман опинився там. Здавалося, він упав із неба чи, радше, вилетів із пекла. Борис був у тому віці, коли міг би просто знизати плечима у відповідь на цю школярську витівку; але вона розбудила його тривожне минуле. Борис узяв талісман і засунув його собі за пазуху. Весь той день його невідступно переслідував спогад про практику його «магії». До самого вечора він боровся проти поклику тьми, потім, не маючи ніякої підтримки в цій боротьбі, він визнав себе переможеним, як тільки повернувся до своєї кімнати.

Йому здалося, він провалюється кудись у темряву безодні, усе далі й далі від неба; але він знаходив втіху у своєму падінні й любостну радість — у своїй погибелі.

А проте він зберігав у собі, попри свій розпач, на самому дні своєї самотности, такі резерви ніжности, він так тяжко страждав від тієї зневаги, яку виявляли до нього товариші, що був ладен наразити себе