Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Це він і сам знав. Просто шукав такий шлях, аби хробакові лишалася хоч якась можливість продертися.

Коли вибіг на шлях вовкулаків, уже падав з ніг. Пробіг із сотню кроків у напрямку земляного Чати й стишив біг. Мимоволі підвів очі, шукаючи малу в небі, й побачив, що до них по небу мчить якось непрямо, перекособочено, великий сірий птах. Лисий упізнав цього птаха. Скільки вже разів він ставав їм на заваді! А Марічка була там одна.

І Лисий допомогти їй зараз нічим не міг. І ніхто не міг. Лелі не було, Опенько ходив десь у лісі й, швидше за все, нічого того не бачив, а де подівся бунтівний Сокіл, ніхто не знав. Та й не міг цей півень битися з лішаком. Могло б допомогти сонце — Лисий пам’ятав, як боявся лішак сонячного світла. Але день був пасмурний і набурмосений.

Він різко звернув до лісу, де хробака мало загальмувати коріння дерев. Але цей маневр підземній потворі вже був знайомий. Тож вона вискочила з-під землі саме там, куди хлопець щойно завернув. Він спробував оббігти зліва, за потилицею хробака, але далася взнаки втома. Ноги не послухалися так, як слід було. Хробак змахнув клешнею і збив Лисого з ніг. Він іще встиг побачити над собою хітинову маску, яка, здавалося, переможно усміхалась. А потім — нелюдський біль. І запала темрява.

Вчора

Нарешті Лисому стало шкода Сокола. Той був уже зовсім знесилений. Мабуть, хробак був уже зовсім близько, бо півень відчайдушно підскочив, замахав крилами… А крила його вже не тримали. І добре, що Марічка відчула цю небезпеку раніше, ніж Лисий. Вона вилетіла з-за дерев на ступі й полетіла за півнем просто над землею, пролетіла над ним, птах відчайдушно підскочив і впав на край ступи. Коли Марічка різко повела ступу вгору, Сокіл втратив рівновагу й ледь не звалився на голову хробакові, що саме вискочив із-під землі. На щастя, той нічого не бачив, бо якби змахнув клешнею, то міг би збити на землю ступу разом із півнем і Марічкою.

Цього разу присутність півня ступі зовсім не сподобалася. Вона смикалася й тремтіла. Ще мить — і впаде на шлях вовкулаків, і від її гупання хробак здригнеться й кинеться вперед, а вони, безпорадні в перевернутій ступі, стануть легкою здобиччю.

Лисий вискочив на просіку й щодуху побіг уперед, далі, далі, подалі від хробака, хоча й розумів, як це безглуздо й безнадійно. Все одно наздожене. Зліва стояв великий дуб. Його коріння хробак точно здолати не зможе. Лисий уже зробив крок ліворуч, як раптом побачив те, чого бути не могло. Назустріч йому летіла ступа.

Їй там — попереду — геть нізвідки було взятися. Вона була позаду: Марічка щойно винесла в ній півня до лісу. Навіть якби вона, не приземляючись, викинула півня й помчала вперед, лісом, аби потім повернутися над слідом вовкулаків, вона б не встигла так далеко залетіти. Ніби відчувши небезпеку, яка їй загрожує, Лисий прискорив біг, хоч це й здавалося неможливим. Але дивитися весь час угору не можна. Тут на дорозі є стільки всього, через що можна перечепитися! І бугристе коріння, і молоді потворні кущики, і просто гілляки, відламані колись вітром з довколишніх дерев… Він глянув угору тільки тоді, коли вже далі тікати було б зовсім нерозсудливо.

У ступі була… Леля. Дивуватися ніколи, тож Лисий підстрибнув, схопився за край ступи, яка відчайдушно сіпнулась і рвонулася вгору, та піднятися не змогла. Так і полетіли вони назад, назустріч хробакові. Навіть не бачили, а тільки почули, як він відвалив купу землі й виткнувся на світ, люто заскреготівши зубами.

Лисий відпустив руки й швидко забіг за дерева. За мить там же приземлилася й ступа з Лелею.

— Як ти встигла? — спитав він.

— Я думала, ти взагалі здивуєшся, що я з’явилася, — відповіла вона.

— Так і дивуюся ж!

Леля якось дивно усміхнулася — недовірливо, чи що.

— Де всі? — несподівано поцікавилася вона.

— Ти мене питаєш?!

Леля розсміялася. Потім подивилася в небо. Лисий мимоволі простежив за її поглядом і отетерів. З-поміж крон спускалася ступа, в якій сиділа… Леля. Він зиркнув на Лелю, яка стояла поруч, на ступу в неї за спиною… І аж тоді все зрозумів.

— Коли ти полетіла туди?

— Мабуть, завтра вранці.

Приземлилася друга Леля. Ні, вона була та сама. Тільки… Вона вистрибнула зі ступи й зупинилася за три кроки від першої Лелі. Дівчата дивились одна на одну, і Лисому щось у цих переглядинах не сподобалося. Якби він зустрів себе, було б цікаво. Розпитав би… Про що? Що б він такого знав, чого я сам не знаю? Справді, говорити не було би про що.

Лелі й не говорили. Тільки мовчки дивилися в очі одна одній, і ніби міцна невидима нитка напнулася між їхніми обличчями — напнулася так, що от-от лусне, і тоді вже почнеться.

— Де Марічка? — втрутився Лисий в їхню німу розмову.

— Там, — кивнула друга Леля самим підборіддям, не відводячи погляду.

— А Опенько?

— З нею.

— То летіть принесіть їх. Чого так стояти.

Лелі не ворухнулися. Однак Лисий помітив, що кожне його звернення дівчат дратує. Особливо останнє. Чому б то? Він здогадувався, але вирішив перевірити.

— Ви що, так і будете тут стояти?

І знов ображено сіпнулися підборіддя.

— Лелю, годі витріщатися! Лети по Марічку й Опенька! — вже суворо сказав він.

І це подіяло. Не втрачаючи напнутої між обличчями нитки, не ослаблюючи й не напинаючи її ще дужче, дівчата полізли в ступи. Хоч би вони по дорозі не повбивали одна одну, та й ступи не побили б!

Вони злетіли одночасно. Одночасно піднялися вгору. Одночасно опустили мітли й з однією швидкістю помчали на південь. А дорогу ж знає тільки одна, здивовано подумав Лисий. Він навіть про хробака на якісь хвилини забув, міркуючи про так багато дивних речей, що трапилися за такий короткий час. По-перше, приліт Лелі. Ясна річ, якщо вона вирушить до того дивовижного проходу крізь ліщину завтра вранці, то нині він про це знати не може. Власне, в тому й задум був. Однак тепер він уже не був такий впевнений у правильності цього задуму.

Адже якщо Леля мусить завтра вранці летіти, то користі з цього зашморгу часу небагато. Він собі якось інакше все це уявляв. Власне, ніяк не уявляв. Або принаймні неправильно.

Але найбільше вразила його поведінка Лель. Тобто Лелі. Тобто обох Лель. Бо їх же дві. Хіба ж може бути