Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

одна людина, якщо їх дві? Тут він уже заплутався. Та й грець із ним, із тим, як їх чи її називати. Чому вони так ненавидять одна одну? Оце питання.

Ну, до нього ми ще повернемося, підбив Лисий підсумок своїх міркувань, хоч і усвідомлював, що це ніякий не підсумок, він посто вирішив не думати про те, чого не може вирішити.

Незабаром повернулися дві ступи (втім, це була одна й та сама ступа, тільки у двох примірниках). Повернення їх було не таким одночасним і струнким, як відліт. Причиною вочевидь було те, що вага Марічки й Опенька — різна. Одній ступі було легше, ніж другій. До того ж стрій ступ дещо ламав півень, що летів нижче, наздогнати своїх дубових провідниць він не міг, хоча й відчайдушно махав крилами.

Настрій у всіх прибулих був препаскудний. Півень був захеканий і виснажений цілоденною гонитвою по землі й щойно здійсненим перельотом на швидкість. Опенько крутив головою, дивлячись то на одну Лелю, то на другу, ніби відшуковував відмінності. Марічка була зосереджена й нещасна. А Леля — що одна, що друга — була люта й непримиренна. Якби зараз їй під руку трапився хоча б і хробак — мокре місце від нього б лишилося.

Починало сутеніти. Щоб якось відволікти увагу від тієї незрозумілої ненависті, Лисий пішов на вовкулачий шлях, кинувши через плече:

— Марічко, лети наді мною. Хробак уже такий голодний і злий, що…

— Стій! — сказала Леля. Котра з них, він не бачив, а за голосом розрізнити неможливо.

— Що? — озирнувся він.

— Ти з глузду з’їхав? — суворо мовила та, що стояла ближче. — Темно вже. Зараз перечепишся через кореневище — і все.

— Це тут темно. На шляху ще добре видно. — Друга Леля ступила два кроки вперед і стала на такій самій відстані від Лисого.

— Тебе не спитали, — не глянувши на неї, відрубала перша.

— Між іншим, не спитали й тебе. Він взагалі з Марічкою розмовляв.

— Тихо!!! — різко урвав їх Лисий. — Що відбувається? Про що ти?

Обидві Лелі ні пари з уст.

Він розвернувся й пішов. Марічка полізла в ступу, мить повагавшись, у яку саме лізти.

Куди поділася Марічка?

Хробак пантрував на нього далеко від шляху вовкулаків. Лисий здогадався про це, побачивши повалену зовсім живу й зелену сосну. І щойно зрозумів це, як стрімко навалилося відчуття небезпеки. Він біг добрих півгодини, петляючи між дерев, роблячи кола й зиґзаґи, виснажуючи хробака — і себе, звісно. Але тут, у лісі, він мав перевагу. Йому не треба було долати коріння.

Потім відчуття небезпеки стало якимось іншим: не таким гострим, але постійно присутнім. І він збагнув, що це хробак зарився глибше. Тепер він міг не крутитися як черв’як між коренями, а рухатися прямо. І тепер уже він мав перевагу, тепер швидше він міг виснажити Лисого, ніж навпаки. Треба було припиняти гонитву. То більше, що стало вже дуже темно.

Він вибіг на відкрите місце й підняв руки. Пробіг через усю галявину, а мала так і не з’явилася. Не інакше, як загубила його в сутінках. Небо світліше, ніж земля.

— Марічко-о-о! — гукнув він на бігу.

Без відповіді.

— Марічко-о-о!

Так само.

Мабуть, і хробак почув його розпачливий голос, бо раптом відчуття небезпеки почало наростати. Лисий різко звернув у підлісок, маючи на меті єдине старе дерево — дуб, що самотньо стояв у шанобливому оточенні молодого підліску. Хлопець устиг підбігти до дуба й з розгону підстрибнути, вхопившись обома руками за велику, майже горизонтальну гілку. Саме те, що це було з розгону, допомогло йому й ногами обхопити гілляку. Але вже вилізти на неї верхи в нього не було ні сил, ні часу.

Хробак вилетів з-під землі, мов булька з-під води. Якби це було якраз під гілкою, на якій гусінню висів Лисий, він потрапив би просто в обійми твердих і гострих клешнів. А так вони лиш дряпонули по твердій старій корі, залишивши на ній глибокі рани — аж до деревини. Потім хробак упав на землю, підім’явши під себе молоденькі деревця, й завмер — чи то заснув, чи то прислухався.

Дотягнутися до Лисого він міг і без особливого напруження. Лисий намагався дихати якомога тихіше, хоч і розумів, що довго він так не провисить, бо ж тримався тільки на пальцях. Гілляка була товста. Рятувало тільки те, що кора була стара, з великими міцними ребрами на поверхні. За них хлопець і тримався. Ноги охоплювали гілку ближче до стовбура. І від того, що він знав: пальці незабаром заніміють, здавалося, що вони вже почали німіти.

Допомоги чекати не було звідки. Вже пізній вечір. Навіть якщо його шукають, то знайти ніяк не зможуть. Хіба що він почне галасувати. Але галасувати йому якраз і не можна. Отже, треба покладатися тільки на себе. Скажімо, зіграти в терплячку — хто кого перетерпить.

Безглузда гра за таких умов. Хробак зручно лежить на матраці з підліску, а він незручно висить, ще й не має права видавати будь-яких звуків. Другий можливий шлях — зіскочити й швиденько оббігти навколо дерева. Мовчки зіскочити не вдасться. А хробак — ось він. Яким він може бути спритним на поверхні землі, Лисий добре пам’ятав. Третій шлях — чекати, щоб хробака щось відволікло бодай на хвилину. Чекати, звісно, можна довго. Можна й не дочекатися.

Він не раз ночував у лісі на дереві. Здебільшого на гіллі дубів. І там комарі не дуже йому дошкуляли. Та й умів він на них не зважати: головне — це не намагатися вбити якомога більше. Посмокчуть крові й відчепляться. Але зараз терпіти їх не було сил. Вони, схоже, позліталися з усього лісу. На руках і спітнілому обличчі їх були, мабуть, сотні. Свербіж був такий, що вити хотілося. Але вити якраз і не можна. Та й бити їх не було як. Лисий притулився щокою до дубової кори. Трохи допомогло, але зразу ж захотілося люто потертися шкірою об шорстку гілку. Він цього не зробив, але таке рішення змусило напружити всю волю.

Лисий почувався втомленим, загубленим і самотнім.

Перекособочений птах

Коли Марічка відлітала слідом за Лисим, починався скандал. Вона хотіла б лишитися й заспокоїти сестру, якої тепер стало дві. Але не розуміла, чого вона свариться між собою, тож відчувала, що допомогти не зможе.

Небо на заході червоніло — завтра буде хмарний день. Можливо, навіть дощ. Він не зашкодить хробакові, а от людині бігти буде важче. Добре, що Лесик вирішив частину