Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Ні, я вас не боюся. Та я ще на свят-вечір нагадував про це...— замовк, набирає в легені повітря.— Я, прошу пробачити, знаю, що ви сердитиметеся...

— Ну говори ж уже, Тотеку! — підганяє й Уля, ніби стурбована й налякана.

Тотек вивільнює свою голову з-під Агнещиної руки, відхиляє її вбік різким, гнівним рухом.

— Якщо вони це можуть мати,— викрикує він згрубілим голосом,— то можу і я!

Та саме в цю хвилину надворі, навпроти відчиненого вікна, з’являється Павлинка з малою Гельцею на руках, закутаною в фланелеву ковдру.

— Тотеку, я тобі на дорогу випрасувала сорочку. За це відвезеш мамі від мене слоїк повидла, добре? — І вже до Агнешки: — Паннусю, золотко, ідіть разом зі мною, бо самій якось ніяково.

— Ох Павлинко,— власний голос Агнешки звучить так щиро, що аж її саму дивує й вражає в ньому тільки їй одній відчутна нещирість,— чи тобі справді це потрібно?

— Дуже! — уста Павлинки стулюються, ніби до поцілунку, якось по-дитячому, аж ніби самі без слів просять.— Треба показатися, бо як же інакше: буде знову сердитися й сердитися...

— А ви? — повертається вона до Улі й Тотека, не дійшовши ще остаточного рішення.

— Не піду, не хочу,— насупився Тотек. По ньому важко здогадатися, збентежив його чи не збентежив прихід Павлинки, котра перебила йому розповідь про якісь таємниці, які він уже готовий був відкрити.

— Хіба тобі це зашкодить? — дивується з нього Уля, швиденько ховаючи позад себе маленьке дзеркальце, у яке вона вже встигла зиркнути.— Стільки ж народу, варто подивитися хоча б здалеку,— заохочує вона сміливіше й вільною рукою пригладжує своє блискучо-чорне, аж синє волосся.

Але Агнешка вже залишає їх: хай роблять, що хочуть. Дивна схвильованість від самого ранку тепер все наростає, особливо в ці хвилини, коли вона разом з Павлинкою наближається до того місця, згадку про яке вона хотіла б назавжди викинути з пам’яті. І хоча їй здається, нібито йде сюди неохоче, на прохання Павлинки, однак саме вона, а не Павлинка, все прискорює ходу. Йде й ледве усвідомлює те, що говорить Павлинка, підтакує чи заперечує якось механічно, зважаючи тільки на суть, яку можна вловити із самого звучання її голосу.

— ...Ну то й що, як спізнимося? Чоловікам легше, вони завжди знайдуть собі час, тільки ми ніколи не можемо своєї роботи переробити. Так-так. Чуєте? То Пащук б’є в бубон, щороку так (так-так). Тепер Балч називатиме прізвище, як той ксьондз на поминках у день святих: всі ті прізвища записані в Балча в книжечці, але він називає їх так, з пам’яті (так-так...), і після кожного ймення Пащук знову б’є у бубон, але вже якось коротко. Легко одяглася, паннусю, легко, аж тремтиш (ні, ні...) Сховаємося між люди, потеплішає...

— Загинули за Батьківщину! — розноситься сильний скандуючий чоловічий гук, і ще не затихла луна в лісі, як з кількох піднятих угору рук щось полум’яно змигнуло й відразу ж перетворилося в гучний грім і дим.

Ось вони обидві вже й сходять схилом донизу, сходять поспішно й мовчки, бо ж саме в час того гучного салюту потрапили під цікаві погляди багатьох очей. Агнешка бажала б зупинитися біля входу на цвинтар, де стояло кілька дівчат і хлопців та кілька жінок, однак Павлинка, чи то чогось соромлячись, чи то намагаючись заховатися серед натовпу, чи, може, з цікавості пробирається довкруж, між огорожею й могилками все далі й далі, добирається нарешті до найгустіше збитої юрби й аж тоді зупиняється, і — сталося! Агнешку помітили, зашепотіли, дехто повертає голову, всі розступаються. Агнешка підштовхує Павлинку, щоб ішла наперед, і сама простує за нею, приголомшена, з переплутаними думками. І ось вони вже й стоять обидві аж в першому ряду тісної громади жінок, старих і дітей, стоять біля сосен, біля могили капітана Пживлоцького. Якби Агнешка нараз простягла руку, вона змогла б доторкнутися до вінка з сухої, ще від осені збереженої статиції, в піну блідо-білого суцвіття якої було ввіткнуть трохи цикламенів, чи альпійських фіалок, та жовтих нарцисів. Напис на паперовій стрічці вітер поперекручував, але всі й так знали, що це вінок гостей із міста, котрі принесли й поклали його тут ще вранці, просто з дороги. Тепер гості стоять трохи збоку, за горбиком могили Пживлоцького. Ксьондз з червоним і блискучим, як яблуко малинівка, обличчям, нахилившись над розкритим требником, швидко ворушить губами; непоказний чоловік у цивільному вбранні нетерпляче крутить у руках портсигар. Один лисуватий майор (злегка примружені очі, непорушний, сухий гострий профіль трохи назад відкинутої голови), здається, уособлює нині дисципліну колишньої роти, котра сьогодні, уже в цивільному вбранні, займає так мало місця на цвинтарній алейці. Коваль і Макс, два велетні, застигли в першій парі здвоєної шеренги. Семен і Пащук-барабанщик — в кінці. По краях — два інваліди.

Не те, не те... Не могили, не сосни й вінок, не приїжджі, навіть не ця шеренга тих, що залишилися в живих. Найближче всіх і всього, прямо перед очима тільки зелена куртка, шорсткість якої вона ще не забула, тільки вигин плечей, чорна голова, вирубана з шестигранної брили, тепер, правда, не чорна, бо він обернувся до неї в профіль, спрямована до вільного від людей цвинтарного простору, прикритого рівними, чистими й навіть прикрашеними зеленим гіллям рядами могил, хрестів і зірок, його такий близький, такий виразний, спочатку підвищений, а згодом трохи стишений, однак виразний і все ж такий, якого ніяк не зрозумієш через цей хаос і шум у голові, голос. І все ж я знову прийшла, мусила знову прийти...

— Як і щороку, в цей березневий день, в роковини вашої загибелі, ми й сьогодні вшановуємо вашу світлу пам’ять, друзі. Віддаємо вам заслужену шану, бо ви — найкращі серед нас.