Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

137
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 105 106 107 ... 126
Перейти на сторінку:
Ті, хто полягли, завжди найкращі, кращі від живих. Смерть — це найвище й найпевніше з усіх звань і чинів, а життя — це завжди пониження в чині. Всяке бувало тут з нами, живими, від часу нашої розлуки, не раз жили в голоді й холоді, але ми не плакали, згода панувала між нами і єдність, був порядок...— Зненацька він повернувся прямо до Агнешки, а може, він і не бачить її, може, їй це тільки видасться, коли з юрби дивиться на нього зволоженими холодом, перенапруженими очима, що їхні погляди зустрілися, а тепер вже й мова його, як і обличчя, роздвоюються в її затьмареній увазі, і вже здається, нібито почуте слово стає все менш і менш виразним, двоїться глухнучим відлунням її власних болючих стогонів і роїнь: —...досі ми жили за солдатськими законами. Але що залишилося з того, друзі? Стирається вже й пам’ять про вас, найкращих. Невдовзі забудуть про вас наймолодші. У цьому році вперше не зібралися тут, як належало, всі діти. В селі настають нові порядки, отож цей день роковин може бути вже й останнім. Сором. Ніхто чужий цього не зрозуміє. Але якщо не розуміє, то й не повинен був сюди приходити. А якщо прийшов, нехай віддасть шану...

Чому ти так говориш, це ж несправедливо й жорстоко, ти сам не міг цього сказати, можливо, це я сама промовила таке в думці. Гельця вислизнула з Павлинчиних рук. Чому ж це Павлинка не притримує її? Повзе ж маля, рачкує поперек алейки, вже й на другий бік перебралося, видерлося на осілий, пожухлий дерен могили, метляє пухкенькими ніжками в білих рейтузиках, незграбно тягнеться до бляшаного щитка біля основи хреста. Спізнилася, Павлинко, бо вже Семен вирвався із здвоєної шеренги, підбіг, підхопив Гельцю, легенько пацьнув її по забруднених рейтузиках, несе Павлинці, віддає їй та так і залишається поруч, не вертається вже в стрій. Ти бачив це, бачив, знову подивився, і що ж говорить тепер той голос твій, ще більш стишений, уже майже нечутний, незрозумілий. А чи ти помічаєш, що тиша, при якій тебе слухали, уже не та тиша; дві шеренги стоять струнко, це так, однак з жіночої й дитячої юрми раз у раз хтось виходить. Варденьжиха, сівши навпочіпки біля однієї з бічних могил, покашлюючи й поойкуючи, щось там садить чи вибирає з дерну старе листя, а біля входу Мундек з приятелями затягується цигарковим димом. І той лисуватий, із міста, ще більш нервово крутить портсигар. І ксьондз, насупившись, перекладає в требнику стрічечки, переплутані вітром.

— ...Отож скажіть, друзі, як нам далі жити, що робити? Я не знаю. Ви вже спокійні, байдужі до всього, а мені тепер тут якось непевно, душно й тісно, неначе не вистачає місця й повітря...

Чому ти так говориш чи думаєш, чому я думаю так? Не звинувачуй мене, не проганяй звідси, не маєш права, бо ж ніхто інший, тільки ти сам казав мені прийти сюди; бо ніхто інший, тільки ти, зв’язав мене з цим місцем.

— Прощавайте, друзі! Спіть спокійно!.. Стру-унко! Вічна слава полеглим! Вільно! — Від великого напочатку натовпу тим часом залишилося менше половини. Балч удає, що не помічає цього. Звичним, по-приятельськи панібратським тоном, уже закурюючи й підвищуючи голос лише настільки, щоб перекрити гомін розмов, оголошує:— Офіційна частина закінчена. Тепер запрошую на частину художню, до Клубу. Сподіваюся,— підходить Балч до приїжджих,— що ви, дорогі гості, вшануєте своєю присутністю...

Ксьондз неспокійно поглядає на годинник.

— Час тікає, вічність чекає. А поїзд не жде. Жаль, звичайно, але я мушу вже вибиратися, щоб встигнути пересісти на швидкий.

— До кого це ти так поспішаєш? — дражнить його Балч.— Обідню відправиш і тут, польову.

— А ти міг би, міг би збудувати й костьольчик,— ущипливо відказує ксьондз, запихаючи требник за надто вже туго обтягнуту сутану.

— Коли переберешся до нашої парафії — збудую.

— До вашої парафії? У таку дику глушину? Щиро дякую за жарт!

— Коли так, то поїду і я,— полегшено зітхнув і гість у цивільному.

— Що, й ти боїшся дикої глушини? — ображається Балч.— І тут люди живуть!

— О, ми знаємо як! — відбиває той колючий натяк ксьондз, зиркаючи скоса на майора.— І до чого вони доходять.

— Глушина не глушина,— примирливо каже гість у цивільному.— У мене, бач, жінка вдома не дуже здорова...

— Одружився, значить?

— А то ж як? Доки ж чекати?

— Я ще б залишився...— втручається до розмови майор.— Хочеться й поговорити з тобою, Зіньку, й хлопчину забрати...

— От! Один тільки ти козак хоч куди! — злегка б’є того по плечах Балч.— Залишайся, будь ласка!

— Ну, а ми ж як оце? — злякався ксьондз і принишк.

— Якщо вам так спішно,— каже Балч з досить відчутною іронією,— що ж, не затримую. Мій Семен відвезе вас до автобуса.

Гість у цивільному аж до кашлю затягся тютюновим димом, ксьондз же ледве стримав у собі вигук обурення.

— Краще почекайте мене,— підсумовує розмову майор.— Повернемося разом.

Однак відступати вже якось не з руки.

— Сказано — зроблено,— відбувається ксьондз робленим смішком.— Можна й пішачка — війна пригадається.

— А хіба тут вона тобі не пригадалася? — з якоюсь гіркотою в голосі дивується майор.

Так ото перемовляючись і домовляючись, усі четверо прямують до виходу.

Уля, яку так цікавлять різні новини

1 ... 105 106 107 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вчителька, дочка Колумба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вчителька, дочка Колумба"