Читати книгу - "На уходах"

твердою рукою його чорні кучері. — Любіться хлопці, як побратими, з вас люди вийдуть на славу. — Касян поцілував Андрія теж.

Андрій помітив, що в оці Касяна блиснула сльоза. Касян відійшов швидко не оглядаючись. Оба хлопці стояли мовчки.

— Який він добрий! — сказав Андрій.

— Я його, мов батька, люблю, не знати чи доведеться ще коли його побачити.

— У тім воля Божа, ніяк не вгадаєш.

Тієї ночі у Січі мало хто спав. Цілу ніч гомоніло, начеб при пожарі. А на другий день, як тільки стало на світ заноситися, хлопці сиділи вже рядком на Січових валах і придивлялися, як козаки перевозили за ріку коней, вози з припасами на великих чайках.

— Чи ти вже бачив коли таке? — питав Івась Андрія.

— Ой, чи раз! Звідсіля й більше війська виходило.

— А чого козаки так обставили базар? Чого вони пильнують?

— Я добре не знаю. Вони, либонь, так крамарів пильнують, щоб який татарин не викрався та не звістив своїх, що похід на них буде. Я вже учора, ще далеко перед радою сю сторожу помітив.

На другому березі ріки уставились вози рядками, військо порядкувалось. Між ними чвалували на конях осавули та розсильні козаки, табор розтягнувсь далеко у степ.

На сході сонця зарожевіло небо. Тоді вийшов кошовий зі свого домику, перехрестивсь на церкву і попрямував до ріки, де вже ждав на нього байдак, котрим перевезли його на той бік. Там привели йому сивого турецького коня.

Кошовий подався зараз до війська. Заграли сурми і січовий прапор похилився перед головою козацько-запорозького війська.

Тоді з січових валів заревіли гармати. Ось так Січ-мати прощала синів своїх, благословила в далеку дорогу на непевну долю. Січовики, що стояли на валах, вимахували шапками та вигукували. На валах стояв священик і благословив військо золотим хрестом. Від нього відбивало ясне проміння сходячого сонця. На тім боці Дніпра кошовий сурмач затрубив у срібну сурму, за ним відозвались сурмачі полкові, сотенні — і військо рушило в степ.

Усі стали сходити з валів на майдан. Усі були сумні, наче живих людей похоронили. Не один попрощався з братом або приятелем, якого, може, не доведеться більше на сім світі бачити.

Найбільше сумував Івась. Не то що попрощався з дядьком Касяном, та він із братом Максимом зовсім не прощався і вже від трьох днів його не бачив. Брат не сходив йому з думки, чому він до нього не навідався?

Говорячи про те Андрієві він аж заплакав.

— Ти не сумуй. Його кудись перед походом післали, і він певно не пішов у похід. Воно не може бути, щоб так тебе кинув, — потішав Андрій.

Вже сонце підійшло високо вгору і заносилося на гарячий день. У школу стали сходитися школярі. Між ними сьогодні тільки було й бесіди, що про похід та військо. Ся подія так зайняла молоді голови, що й наука йшла сьогодні туго. Хлопці не вважали. Учителі були сьогодні теж невиспані, вони повели хлопців купатися.

Уся школа вийшла на майдан. По вчорашнім тут було пусто. Можна було пізнати, хто б і не знав, що на Січі убуло людей.

Школярі перейшли січові ворота і висипались, мов пшоно з мішка, на базар, попрямували на берег Дніпра.

Вони знали добре те місце, куди їх водили купатися. Тут була широка площа, вкрита білим піском. Декуди росла висока рідка трава, верболози, самітня билина якогось зілля, а далі плила вже вода по піщанім дні з дрібними камінцями. Хлопці пороздягались і шубовсьнули у воду.

Повстав тепер голосний хлоп’ячий вереск та сміх. Хлопці плюскалися у воді, перевертали один другого, занурювали у воду. Дехто пускався плисти, пірнав з головою, а далі йшли об заклад, хто довше під водою буде. Усі були раді.

Дніпро-батько пестив, голубив своїми холодними хвилями молоді тіла козачих дітей. Вчителі покликували, щоб далеко від берега не відбиватися.

Аж ось почувся розлучний хлоп’ячий крик так, що усі замовкли відразу й туди оглянулися. Усі дуже налякались.

Вода несла якогось хлопця. Він добував останніх сил, рятуючись. Виринав поверх води, то знов потопав, інколи показалась на верху рука або нога. Усі стояли безрадні, а далі дехто став плакати жалкуючи немічного товариша.

У той мент Андрій поплив упоперек ріки товаришеві на підмогу. Він плив широкими плесами, аж добивсь до того місця, де потопав хлопець. Як тільки показалася рука, Андрій її схопив. Зараз за тим виринула голова.

Андрій схопив за волосся і став щосили плисти до берега.

Утопленик хотів схопити Андрія руками за шию, та він відтрутив його руки. Відтак перекинувся горілиць і так пливучи, держав здалека утопельника від себе.

Від того крику, який зчинився між школярами, кілька козаків вискочило за ворота. Та то було так далеко, що ніхто не міг би впору добігти на підмогу.

А тим часом Андрій боровся з бистрою водою з усієї сили. Вода несла його щораз далі під кручу, де був великий рвучий вир. Усі побачили неминучу смерть обох хлопців.

Тоді побіг бакалавр наперед, виломив велику вербову гілляку і подав у саму пору Андрієві. Андрій, добуваючи останок сили, кинувся у той бік і схопив гілляку зубами.

Крихка галузка від того відломилася, та він у той мент ухопив її рукою, а вчитель тягнув її до берега. Йому на підмогу кинулося десяток хлоп’ячих рук і стали тягти.

— Поволі, хлопці, не рвіть дуже, а то урвете галузь і все пропаде.

Але Андрій намацав вже ногами дно ріки і став. Він такий був знеможений, що йому аж дух спирало. На воді біля нього лежав з розверненими руками утопленик. То був Івась Чорноусенко. Його б