Читати книгу - "На уходах"

рятувати слід, а тут його приятель не може ногою ступити. Тоді кілька хлопців скочило у воду, держачись гілляки і притягли обох до берега. Андрій держався корчевої гілляки, що не міг пальців розняти.

Івася винесли на беріг і поклали на піску. Він був без пам’яті. Лице у нього посиніло. Ніхто не знав, що робити і як його рятувати. Аж надбіг старий козак від воріт, розтрутив юрбу безрадних школярів і узявся рятувати хлопця.

Перш усього він поклав його горілиць, прикляк на піску, узяв за обі руки коло ліктів і став ними підносити вгору, відтак спускати вниз. Робив так довго, поки хлопець не віддихнув. Відтак узяв його наперед себе лицем вниз і кілька разів сильно потряс. Івасеві жбухнула з губи вода раз і другий. Опісля поклав його знову на землю і став натирати долонями зимне тіло. Івась вже дихав, а далі отворив очі.

— Слава Богу, живе! — кликнули усі хором, а Андрій припав до тіла і став приговорювати пестливими словами:

— Івасю, Івасику, голубе, мій братчику. Обізвись до мене хоч словечком, хіба мене не пізнаєш?

— Голова мене дуже болить, шумить мені у вухах і світ вертиться.

Козак узяв хлопця, мов малу дитину, і поніс таки голого у Січ. За ним біг Андрій надягаючи по дорозі свитину. На воротах стрінули його козаки:

— Бравий хлопець з тебе, Андрію, в батька вдався.

Покійний теж знався добре з водою. Ненаситець перепливав, я сам бачив.

Івася понесли у курінь та поклали на лежанку. Він оглядався довкруги себе. Ще гаразд не отямився. Андрій від нього не відступав. Товариші принесли йому одежину.

— У нього буде ще трясця сьогодні, — сказав старий козак Панас Бодак, який вмів людей лічити. — Тоді накрийте його кожухом. Я ще зілля принесу і напою. А коли ще з нього вода жбухне, то й добре.

І справді, незадовго Івась повернувся боком. З нього вийшла вода, і він став трястись усім тілом. Хлопці прикрили його кожухом, і він заснув. Над вечером навідавсь до нього Панас і помацав рукою за чоло. Воно було мокре від гарячого поту.

— Зіпрів, то й добре, завтра вже подужає.

І справді, другого дня, коли Панас навідався до хлопця, він вже сидів під куренем і грівся до сонця.

— Здоров, хлопче! Як тобі сьогодні?

— Голова крутиться.

Івась був блідий, а губи аж посиніли.

— Ти, небоже, бережись Дніпра, поки не навчишся гаразд плавати, не йди у воду, як не знаєш броду. Наш старий дід не знає жартів.

— Я ж сам не йшов, мене вода понесла, схопила так, що не міг устояти.

— Ти гадав, що Дніпрові твої чорні кучері подобаються і він тебе пощадить? Якраз він хотів собі такого баранчика взяти.

При тих словах Панас погладив Івася по головці і вдивлявся в його очі.

В тій хвилі Івась відразу повеселішав, схопився йти, та звернувсь зараз і трохи не впав, але Панас його вдержав та посадив на призьбі.

— Ти чого так підскочив? — Панас подививсь у той бік. До них їхав на буланім Максим, брат Івася.

Він скочив з коня і підійшов до Івася:

— Що з тобою, братику?

— Пішов на глибоке, та ледве вирятували, — каже Панас. — Трохи забагато води напився.

Максим присів біля Івася і обняв його.

— Ах ти, кучерявий баранчику, не можна тебе самого нікуди пускати, няньки тобі ще треба, стидайся!

— Не гримай на нього, — каже Панас. — На другий раз він буде обережніший. Він Дніпра не знав.

Івась начеб не чув, що говорилося, він прицмокував язиком до коня. Кінь (то був його буланий) насторчив вуха, натяг шию і став поволі наближатись до Івася.

Приступивши, став його обнюхувати і злегка іржати. Івась обняв його руками за голову і поцілував в ніздрі.

— Не знать, козаче, чи він тобою більше зрадів, чи конем, — пожартував Панас.

— Та бо я його так давно не бачив, мені здавалося, що він пропав кудись, — оправдувався Івась і став коня голубити. Буланий поклав свою голову Івасеві на рамена.

— Не пропав він, бо я його зараз узяв під свою руку.

Добрий кінь! Куди я ним не об’їздив.

— Так ти, Максиме, не пішов з козаками у похід?

— Не довелося. Пан обозний послав мене по козацьких паланках козаків скликати. Насилу я нині вернувся. Цілу ніч їхав.

— Так це, Івасю, твій кінь? — питає Панас.

— Авжеж мій. Його татарин піймав, а опісля й мене.

На ньому мене татарин віз, поки дядько Касян не відбив, на ньому я сюди приїхав. А й батько казав мені, що буланий, то мій кінь буде.

— Коли ж він твій, то продай мені, — каже Панас. — Добру ціну дам, кажи, скільки хочеш?

— Я його не продам.

— Бери, небоже, гроші, коли дають, за них кращого купиш.

— Не хочу кращого, — впирався Івась. — Його би я не дав за ніякі гроші.

— Довго я з тобою буду торгуватися, — сказав Панас. — Я дужчий від тебе і візьму коня так, коли не хочеш за гроші.

— Як так можна? — запаленів Івась, аж рум’янці на лиці виступили. — То мій кінь, а як на те, то я батькові кошовому пожаліюсь. Я маю до коня право.

Панас став сердечно сміятися. Він обняв Івася, підніс його, як малу дитину, на руки і поцілував.

— Гарний