Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

зустрілися, я мало не здригнувся. Опустивши одну руку до програмної панелі телескопа, я зробив те, що мав зробити Банкрофт, перш ніж відстрелити собі голову. Я натиснув на стирання пам’яті, і цифри, що залишали дирижабль доступним для поглядів останні сім тижнів, блимнули та зникли.

За своє життя я почувався дурнем по-всякому, але ніколи не почувався таким цілковитим дурнем, як тієї миті. Там, в об’єктиві, чекав першорядний доказ: приходь хто завгодно й бери. Нею знехтували поліціянти через поспіх, байдужість і відсутність ґрунтовних знань, знехтував Банкрофт, бо телескоп був такою важливою частиною його світогляду, що до нього не треба було й придивлятися, та в мене таких виправдань не було. Я стояв тут тиждень тому і бачив, як стикаються дві несумісні деталі реальності. Банкрофт стверджує, що століттями не користувався телескопом, а я майже тієї ж миті бачу потривожений пил, що вказує на його недавнє використання. А Міріам Банкрофт остаточно підтвердила це менш ніж годину по тому, сказавши: «Поки Лоренс дивився на зорі, дехто з нас не відводив очей від землі». Тоді я подумав про телескоп; мій розум збунтувався проти викликаної завантаженням млявості та спробував мені це сказати. Я це проігнорував, бо був розхитаним і виведеним з рівноваги новачком на планеті та у власній плоті. Завантаження таки взяло своє.

Унизу, на моріжку, за мною досі стежила Міріам Банкрофт. Я відступив від телескопа, опанував вираз свого обличчя й повернувся на своє місце. Банкрофт, поглинутий образами, які я обманом вбив йому в голову, наче й не знав, що я пішов.

Але тепер мій розум працював на повну потужність і мчав мисленнєвими стежками, що їх відкрили список Ортеґи та футболка «Резолюція 653». Тиха покора, яку я відчув ув Ембері два дні тому, прагнення якнайшвидше переконати у своїй брехні Банкрофта, визволити Сару й закінчити — все це зникло. Усе було пов’язане з «Головою у хмарах», зрештою, навіть Банкрофт. Те, що він поїхав туди в ніч своєї смерті, було майже незаперечною істиною. Те, що сталося з ним там, було ключем до причин його загибелі тут, у Сантач-Гаусі, кілька годин по тому. А ще — до правди, яку так відчайдушно намагалася приховати Рейлін Кавахара.

Отже, я мав поїхати туди сам.

Я взяв свій келих і ковтнув трохи напою, не відчуваючи його смаку. Почувши звук ковтка, Банкрофт неначе вийшов із дрімоти. Він підвів погляд і, здається, здивувався, побачивши, що я досі там.

— Прошу пробачення, пане Ковач. Це дуже важко осягнути. Я передбачав стільки сценаріїв, але цього навіть не розглядав, і він дуже простий. Просто сліпучо очевидний, — його голос був сповнений відрази до себе. — Насправді мені не був потрібен детектив-посланець — мені просто було потрібне дзеркало, щоб поглянути на самого себе.

Я поставив келих і зіп’явся на ноги.

— Ви йдете?

— Ну, якщо ви більше не маєте запитань, то так. Особисто я вважаю, що вам ще потрібно трохи часу. Я буду поруч. Мене можна знайти у «Гендріксі».

Простуючи до виходу через головну залу, я наштовхнувся на Міріам Банкрофт. Вона була одягнена в той самий комбінезон, що і в саду, а її волосся тримала дорога заколка. В одній руці вона несла горщик для рослин із решіткою, тримаючи його наче ліхтар у буремну ніч. Із решітки спускалися довгі паростки страдного зілля.

— Ви вже… — почала вона.

Я наблизився до неї, так, що мене б могло торкнутися страдне зілля.

— Я закінчив, — відповів я. — Дійшов до того моменту, коли мені урвався терпець. Ваш чоловік одержав відповідь, але вона неправдива. Я сподіваюся, що це задовольнить вас, а також Рейлін Кавахару.

Почувши це ім’я, вона вражено розтулила вуста. Це була єдина реакція, яку допустив її самоконтроль, але вона підтвердила мої думки. Я відчув, як із темних, рідко відвідуваних печер гніву, що правили мені за емоційні резерви, бульбашками наполегливо виривається потреба в жорстокості.

— Я ніколи не вважав Рейлін сексуально привабливою, але, можливо, подібні тягнуться до подібних. Сподіваюся, між ногами вона краща, ніж на тенісному корті.

Міріам Банкрофт пополотніла на виду, і я приготувався до ляпаса. Але натомість вона нагородила мене натужною усмішкою.

— Ви помиляєтеся, пане Ковач.

— Так. Я часто помиляюся, — я обійшов її. — Перепрошую.

Я пішов залою, не озираючись.

Розділ тридцять третій

Будівля скидалася на порожню оболонку; цілий поверх у ній займав перероблений склад з абсолютно однаковими арковими вікнами вздовж кожної стіни та пофарбованими в білий колір опорними колонами що десять метрів у всіх напрямках. Жовтувато-сіра стеля, оригінальні будівельні блоки оголені та перехрещені важкими залізобетонними несучими елементами. Підлога бездоганно залита цементом. У вікна проникало різке світло, яке не пом’якшували летючі порошинки. Повітря було свіже й холодне.

Приблизно посередині будівлі, як мені здавалося, максимально близько, стояв простий металевий стіл і два незручних на вигляд стільці, розставлені наче для гри в шахи. На одному зі стільців сидів високий чоловік із засмаглим, гарним, як у салоні, обличчям. Він вистукував швидкий ритм на стільниці, наче слухаючи джаз за допомогою якогось внутрішнього приймача. Як не дивно, він був вбраний у блакитний хірургічний халат і взутий у бахіли.

Я вийшов з-за колони і пройшов до столу. Чоловік у халаті підняв на мене погляд і, не дивуючись, кивнув.

— Здоров, Міллере, — сказав я. — Не заперечуєш, якщо я сяду?

— Мої юристи витягнуть мене звідси за годину після того, як ти мене звинуватиш, — спокійно відповів Міллер. — Максимум. Тут ти зробив велику помилку, друзяко.

Він знову заходився вистукувати на стільниці джазовий ритм. Його погляд ковзнув за моє плече, наче в одному з аркових вікон він щойно побачив щось цікаве. Я всміхнувся.

— Велику помилку, — повторив він.

Я дуже обережно потягнувся і притиснув його руку до стільниці, щоб зупинити стукіт. Він різко перевів погляд, наче підчеплений гачком.

— Що ти нахрін собі думаєш…

Він висмикнув руку і підскочив на ноги, але хутко заткнувся, коли я грубо посадовив його. Якусь мить здавалося, ніби він може напасти на мене, але йому заважав стіл. Він і далі сидів, спрямувавши на мене вбивчий погляд і, без сумніву, згадуючи, що йому казали юристи про закони, пов’язані з віртуальним арештом. — Тебе ніколи не арештовували, так, Міллере? — товариськи запитав я. Не дочекавшись відповіді, я розвернув стілець і всівся на нього. Витягнув цигарки й витрусив одну. — Що ж, із точки зору граматики це твердження все одно має сенс. Зараз ти не під арештом. Поліція тебе не затримала.