Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

та Чорноморського флоту від 15 травня. «Особливе значіння для відродження України, — писав гетьман, — полягає в справі установлення її кордонів, особливо південного, і таким чином, оволодіння Кримом. Прилучення Криму[145]мало б те значіння для Української Держави, що вона була б забезпечена продуктами першої необхідності, ...одержала б такі природні порти, як Севастополь і Теодосія. Без Криму, — переконував Скоропадський, — ...Україна без Криму стати сильною державою не могла б і особливо з економічного боку була б несильною». ...«З питанням прилучення Криму тісно зв’язане питання про Чорноморський флот, — писав далі гетьман, — ...позбавлення її цього флоту було б болючим ударом, який би вразив почуття національної гордості цілого Українського народу. Я гадаю, що в цьому питанні, як і в справі створення української армії, інтереси Української Держави відповідають намірам і цілям Німецької Держави», з якою «я вважаю необхідним для добра моєї батьківщини — України — йти непохитно чесно і одверто рука в руку», оскільки «бачу в цій орієнтації міцну підставу для добробуту і для майбутнього розцвіту цілого українського народу».

Зазначимо відразу: зовнішньополітична діяльність Гетьманату була жорстко детермінована зобов’язаннями, які прийняв на себе, але не спромігся виконати попередній політичний режим. Про вихід за ці межі в час та в умовах, коли доля війни, що вирішувалася на Західному фронті, висіла буквально на волосині, в умовах зруйнованої та спаленої селюками та міськими люмпенами країни, в умовах відсутності власних збройних сил, адміністративного апарату, судової влади, присутності на території держави 300-тисячного окупаційного корпусу, запрошеного Центральною Радою, Скоропадський та його соратники в той час навіть і мріяти не могли.

Вкотре підкреслимо: підписання Берестейської угоди з країнами Почвірного союзу було актом державної зради — всі підписанти з «українського» боку були на той момент громадянами Російської республіки. Так звана Українська Народна Республіка, від імені якої мирна угода була укладена, була нелегітимною, неправовою «державою», проголошеною виключно ad hoc, тобто для даного конкретного випадку і після!!!! підписання угоди в Бресті.

12 червня, тобто аж за два тижні після приходу до влади, Скоропадський — на підставі ухвали Ради Міністрів про ратифікацію мирного договору України з Німеччиною — видав грамоту, в якій «оповістив» про ухвалу: «мировий договір затвердити, ратифікувати і виконувати твердо і непохитно нині і на будучі часи, а Раді Міністрів Української Держави наказати перевести обмін ратифікаційних актів в місці, зазначеному в договорі».

А тепер увага: першим практичним наслідком цього акта стало ухвалення 14 червня урядом програми «обміну полоненими та державної допомоги полоненим — українським громадянам до повернення їх в рідний край». Вирішити це гуманне завдання були покликані спеціально утворені та профінансовані для цього випадку військово-санітарні комісії (по 10 осіб у кожній), направлені відповідно до Німеччини та Австро-Угорщини.

Зовнішньополітична діяльність: кадри

Сучасні історики цілком справедливо констатують очевидне: голов­ним завданням зовнішньої політики УД (але, додамо від себе, завданням неявним — ніякої відкритої фронди окупаційна адміністрація допустити не могла і не допустила би. — Д. Я.) в цей час було унормування відносин із країнами Почвірного союзу, насамперед з Німеччиною та Австро-Угорщиною, чиї цілі стосовно України не були тотожні.

На цю обставину, зокрема, звернув увагу Юрій Терещенко. «Варто уваги, — вважає він, — застосування болгарським послом І. Шишмановим, також царем Болгарії Фердинандом титулатури-звертання до гетьмана «Ваша світлість, ясновельможний пане Гетьмане всієї України».

Практично це означало визнання Софією, яка трималася у фарватері німецької, а не австрійської політики, претензій Скоропадського на Галичину, тобто на суверенну частину Австро-Угорщини. А цього Відень, ясна річ, допустити не міг.

Іван Шишманов (1862—1926 рр.) Джерело: http://dictionarylit-bg. eu/

Фердинанд Максиміліан Карл Леопольд Марія фон Саксен-Кобург і Гота (1861—1948 рр.). Суспільне надбання

Такі розклади об’єктивно відкривали для гетьманської зовнішньої політики нехай незначну, але все ж таки реальну можливість такого-сякого маневру.

Окремо звернімо увагу і на те, що «зовнішня політика Української Держави мала проводитись в кількох напрямах: відносини з державами Четверного союзу, державами Антанти, нейтральними країнами, державними утвореннями на території колишньої Російської імперії. Окремим і значним зовнішньополітичним питанням, що витікало з умов Брестського миру від 3 березня 1918 p., було укладення мирної угоди з радянською Росією»[146].

Сказавши А, мусимо сказати і Б: рухатися в цих напрямках чи то паралельно, чи то одночасно, чи то в будь-який інший спосіб було неможливо — парафувавши Берестейську угоду, гетьман став заклятим ворогом і Антанти, і «білої» Росії.

Евентуально можлива мирова угода з більшовиками (оскільки така угода означала офіційне визнання цих людоїдів) також сприяла переходу до ворожого щодо Скоропадського табору професіоналів російського походження, на яких він теоретично міг опертися.

А спроба налагодити хоч якісь стосунки з регіональними небільшовицькими державними утвореннями категорично суперечила німецьким та австрійським політичним розрахункам...

Вирішувати ці та інші завдання випало визначному українському державному, політичному та громадському діячеві, Дмитрові Дорошенку.

Хто такий Дмитро Дорошенко?

Народився в м. Вільно (тепер Вільнюс), нащадок старовинного козацького старшинського роду (з нього походили, зокрема, гетьмани Михайло та Петро Дорошенки). Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Київського та Петербурзького університетів. Голова Української студентської громади в Петербурзі (1903), член Революційної Української партії, згодом — Товариства українських поступовців, засновник «Просвіти» в Полтавській губернії. У 1910—1944 рр. — редактор часопису «Дніпровські хвилі» (Катеринослав). У 1915 р. — уповноважений Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті, голова відділу допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини. У 1917 р. — член УПСФ, член УЦР. З квітня 1917 р. — урядовий комісар Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Восени 1917 р. — губернський комісар Чернігівщини. У травні—листопаді — міністр закордонних справ УД. У 1919 р. — доцент Кам’янець-Подільського українського університету. З 1920 р. — на еміграції. Один із засновників прогетьманського Українського союзу хліборобів-державників. Професор Українського вільного університету (1921—1951, Відень, Мюнхен, Прага), голова Українського наукового інституту (1926—1931, Берлін). Автор близько 1 тис. розвідок з історії України.

Д. Дорошенко (1882—1951 рр.). Суспільне надбання

Головні праці: «Нарис історії України» (ч. 1—2, 1932—1933), «Історія України 1917—1923» (ч. 1—2, 1930, 1932), «Огляд української історіографії» (1932), «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940).

Зовнішньополітична діяльність: кадри — продовження

Розуміючи масштаби та гостроту проблем, які постали перед УД, Дорошенко насамперед запросив до співпраці в Міністерстві найбільш відомих у національному середовищі інтелектуалів.: А. Галипа, О. Ейхельмана, О. Карпінського, І. Красковського, М. Левицького, B. Липинського, К. Лоського, Є. Лукасевича, І. Мірного, М. Славинського, М. Ткаченка, М. Суковкіна, В. Оренчука, Л. Цегельського, Ф. Штейнгеля, О. Шульгіна, А. Яковліва (ознайомитися з біографіями цих достойників вам допоможе Google всемогутній).

Усе «це були люди, як правило, з високим освітнім та інтелектуальним цензом, представники дворянсько-шляхетських, землевласницьких верств суспільства, які відзначалися серйозними професійними дипломатичними здібностями»[147].

Розбудова диппредставництв

У міжчасі, маневруючи поміж основними геополітичними гравцями, відомство Дорошенка розбудовувало мережу зовнішньополітичних представництв. Темпи розбудови