Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

задля пристойності, варто було б виждати кілька днів, однак чекати не могла.

Повісивши рушник, Рута вийшла в коридор. Інді не прибирала постіль і зараз лежала на дивані. Заклавши ногу на коліно, водила ступнею у повітрі й розслаблено перемовлялася з Іллею. Рута прослизнула повз залу до своєї кімнати, замкнулася зсередини, відшукала номер Якова й натиснула «Телефонувати». Півхвилини лунали гудки, після чого виклик обірвався. Картаючи себе за настирливість, дівчина набрала номер удруге. За другим разом Яків таки відповів:

– Алло.

І з телефона раптом війнуло морозним холодом.

– Доброго дня, – дратуючись через малодушну писклявість у власному голосі, привіталася Рута.

– Слухаю. – Дівчині перехопило подих. Він не впізнав її. Почекавши, Чорнай повторив: – Я слухаю! Хто це?

– Це я, – вона чула свій голос немовби з боку, – Рута. Рута Статник з 11-А.

– А… – його голос трохи потеплішав. Зовсім трішки. – Привіт. Пробач, не впізнав тебе. Зараз просто трохи важко, і я не…

– Ні, ні, нічого. Все гаразд. Усе нормально.

Дівчина замовкла, відчувши, що їй бракне кисню. Не щодня спілкуєшся з людиною, яку місяць тому на твоїх очах опустили в могилу.

Чорнай запитав:

– Як ти?

Блін. Це вона мала запитувати. Рута зціпила зуби. Треба зібратися, інакше втратить контроль над розмовою.

– Я хочу висловити… хочу… Я дуже співчуваю вам у тому, що сталося.

Зі слухавки полились якісь звуки, щось середнє між утробним кумканням і схлипами, та вони майже відразу урвалися. Потім секунд десять не долинало жодного звуку. Рута навіть поглянула на телефон, щоб упевнитися, що вчитель не обірвав дзвінок.

– Вона була хорошою, – зрештою промимрив Яків. – Я не знаю, що на неї найшло й чому так сталося. Божевілля якесь.

Дівчина спромоглася видушити із себе небагато:

– Так, Анна Ігорівна була хорошою.

– Я не знаю, Руто… – його голос вигнувся й затремтів. – Досі не можу осягнути це все… Це так важко.

– Я розумію, повірте. – Брехня, звісно. Що Рута насправді розуміла, то це те, що мусить перейти до справи. – Якове Демидовичу, мені треба вас дещо запитати. Але якщо раптом моє запитання видасться вам грубим чи… чи просто недоречним… Ну, я все зрозумію. Але… я мушу.

– Мені ще не повернули тіло, коли буде похорон – невідомо.

Рута заплющила очі. Боже, який жах.

– Я не про те. – Їй хотілося провалитися крізь землю.

Яків був надто пригнічений, щоб дивуватися, тож байдуже мовив:

– Питай.

– Ваша дружина… – Дівчина закашлялася. Усе тіло німіло від страху й огиди до самої себе.

– Так?

Рута зосередилася.

– Вона вела щоденник.

Його голос змінився так різко, що дівчина сіпнулась і ледве втримала телефон у руках.

– Звідки ти знаєш?!

Істоти в її снах не розмовляли, але якби вони розмовляли, то їхній голос, напевно, звучав би саме так.

– Якось його б-бачила. «М-молескін».

– Що тобі до її «Молескіну»?

Руті приверзлося, що до неї заговорив зовсім інший чоловік. Вона ніколи не чула, щоб Яків промовляв із такою ненавистю.

– Вибачте, – пробелькотала вона.

І тоді Чорнай зірвався:

– Ти рознюхала, що в ньому? Як давно ти дізналася, що Анна збожеволіла? Навіщо тобі її щоденник? – Крізь слова проривався прихриплий свист. – Це хтось зі школи, так? Чи тобі заплатили за цей дзвінок? Це журналісти? – Він уже майже кричав. – Що їм потрібно? Ці нікчеми вирішили щось накопати? Відповідай! – Пауза. А потім його голос неначе роз’їла кислота: – Як ти могла, Руто?!

Продовжувати було безглуздо. Дівчина прошепелявила, наче з її рота раптом зникли всі зуби:

– Пробачте, що потурбувала… пробачте мені. – І розірвала зв’язок.

84

Із кухні долинув обурений голос сестри:

– Ти чого недомила посуд?

Запитання так дисонувало з тим, що творилось у Рутиній голові, що якийсь час дівчині здавалося, ніби воно пробилось у її свідомість із потойбічного світу.

Інді посмикала за дверну ручку, потім по-котячому пошкрябалась у двері:

– Ау, ти де? Чого замкнулася?

Рута заховала телефон і відімкнула двері.

– Ну? – сестра запитально вигнула брову.

Тих кількох секунд Руті вистачило, щоб опанувати себе. Прикрившись натягнутою посмішкою, вона проказала:

– Хочу нагадати, що кріпацтво в Україні скасували ще тисяча вісімсот шістдесят першого.

– Яке кріпацтво? – Інді склала руки на грудях. – Ти в себе вдома!

– А ти хіба ні?

– Технічно вже ні: я сплю на дивані, тож я, типу, гостя. Але якщо ти пустиш мене назад до моєї кімнати, так тому й бути – я вже помию посуд.

– Ну добре, – Рута здійняла руки, наче здавалася, – добре, – і почовгала на кухню.

Лише переконавшись, що сестра не пішла слідом, дівчина розслабилася й дозволила обличчю розпачливо витягнутися. Про щоденник можна забути. Вона зможе його дістати, лише вдершись до квартири Чорнаїв.

Туплячись у порожнечу та поринувши в невеселі роздуми, Рута на автоматі домивала посуд. Тарілки, сковорідка, чашки, виделки. Насамкінець сполоснула ніж, але, витаючи думками десь далеко, вона надто сильно натиснула на губку й різонула лезом палець. Шикнувши, дівчина впустила ніж і сфокусувала погляд на долоні. Поріз виявився неглибоким, та все ж на пальці проступила кров.

Рута злизала кров і присмокталася губами до ранки. Закрутила кран, відступила від мийки. У мозку немовби зчепилися та з натужним скрипом зрушили з місця заіржавілі шестерні. Дівчина раптом пригадала мозоль, який натерла, коли в її сні вперше з’явився Марк Грозан. Вона тікала велосипедом на північ від поруйнованого й отруєного темрявою Рівного, кермо було незручним, гумові насадки десь завалялись, а крутити педалі довелося довго, тож урешті-решт на внутрішній поверхні долоні надувся величезний пухир. Навіть досі, проводячи пальцями, вона відчувала на тому місці шкарубке потовщення.

Мозоль. Рута «забрала» його із собою до реального світу.

Насупившись, дівчина заходилася згадувати. Перед очима зринув надувний матрац, який Іванка залишила на підлозі своєї кімнати, коли Рута ночувала у неї, потім велосипед на балконі у квартирі Русецького, за ним телефон, який вона стискала в руках на цьому самому місці, коли вчора вранці провалилася в сон, а насамкінець – роман Крістіни Клайн «Сирітський потяг», прочитаний уві сні два роки тому. Усі ці речі розсипалися від старості, проте щоразу опинялися саме там, де були на момент засинання. Рутиним тілом розплилось ущипливе тепло: схоже, вона зрозуміла, як прочитати щоденник.

Хвилину, не більше, дівчина обмірковувала деталі, а потім, усе ще притискаючи губи до порізу, рішуче попрямувала з кухні. Від збудження їй аж запаморочилось у голові.

Рута подалася на балкон