Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

лаву на сотні миль довкола. Людей попередили за добу, але це тільки збільшило паніку. Тьма-тьмуща машин застрягла на дорогах у заторах, усі намагалися врятуватися, прихопивши зі собою якомога більше майна. Везли на багажниках зверху чи не півбудинку, поначіпляли велосипеди, дитячі ліжечка і ще бозна-який непотріб. Машини, намагаючись скоротити шлях, їхали просто крізь крамниці, їхали дахами інших машин; люди, що потрапили в пастку у своїх автівках, розбивали вітрове скло, щоб вилізти, бо не могли відчинити дверцята; військові хотіли зруйнувати кілька будівель, щоб розширити проходи і проїзди, але довкола було забагато людей, які могли постраждати. Літакам ніде було сісти чи злетіти, усе місто й околиці просто перетворилися на одну велетенську спільну могилу. Люди, яким залишалося жити кілька секунд, знімали на телефони лаву й відсилали відео своїм родичам у інших містах. І лише подумай собі: НЕ ПРОВОДЯТЬ ЖОДНИХ РЯТУВАЛЬНИХ РОБІТ. Ти можеш собі це уявити? Там нікого і ніщо рятувати. Міста практично немає, зараз це просто частина вулкана, геологічний об’єкт. Усі ті люди мали стільки причин жити, і що від них зосталося? Кілька молекул у гірській породі...

Хмара попелу колосальна, через неї літаки не літають не тільки над Центральною Америкою, а всім світом. Польоти щойно-щойно відновили після вибуху бомби в аеропорту Лахора, і ось літаки всі знову на землі. Авіакомпанія, якою ти летів до США, збанкрутувала. Коли я про це почула, мені стало так сумно, так нестерпно, що всередині наче щось обірвалося. Я пригадала, як стояла в Гітроу, проводила поглядом літаки, що злинали в небо, гадаючи, який із них твій, і сподівалася на твоє якнайшвидше повернення. Банкрутство авіакомпанії здається символічним. Наче знак, що ти не повернешся.

Усе довкола руйнується, скрізь. Установи, що функціонували, здається, цілу вічність, лускають наче мильні бульбашки. Так, я знаю, це почалося давно, але останнім часом усе різко прискорилося. І цього разу вже йдеться не лише про невдах, які страждають, тимчасом як верхівка живе собі, як і раніше. По верхівці вдарило так само потужно. І мова йде не тільки про банкрутство. Минулого тижня вбили кількох найбагатших людей Америки, їх витягли з будинків і забили до смерті. Ніхто не знає точно, чому, але це сталося в Сіеттлі, коли у всьому місті чотири дні не було електрики. Усі системи життєдіяльності міста зупинилися. Не працювало нічого: ні платіжні картки, ні банкомати, ні касові апарати, ні електронні замки, ні телебачення, ні світлофори, ні заправки (я й не знала, що бензоколонкам для роботи необхідна електрика, але, виявляється, потрібна). Ще не минуло двох діб, як усе місто охопило мародерство, а потім люди почали вбивати один одного.

Тут, у Великобританії, ситуація теж нестабільна. Відтоді як ти поїхав, усе швидко почало гіршати. Іноді мені видається, наче це через твій від’їзд усе валиться й руйнується!

Там було ще багато чого. А в попередніх листах навіть більше. Перелік усього, що вийшло з ладу в їхньому будинку. Скарги на безглузді складнощі у спілкуванні з комунальними підприємствами. Раптова відсутність у продажу свіжих яєць. Бунти в Мадагаскарі. Джошуа пісяє в ліжко; двоспальна ковдра не вміщається у пралку; місцева пральня закрилася. Суботній ранковий вертеп скасовано. Воєнний стан у Мені. (У Мені в США чи Мені, острові біля Великобританії? Пітер не міг пригадати, чи Беа уточнювала це, але йому не хотілося перечитувати всі ті довжелезні листи, щоб дізнатися.) Міра та її чоловік переїхали до Ірану, не віддавши триста фунтів, які жінка позичала в Беа. Через стрибок напруги лопнули всі лампочки в будинку. «Експерти з харчування», найняті урядом, виправдовують різке підвищення цін на незбиране молоко. Розбиті вікна і напис «Продається» на ресторані індійської кухні навпроти. Ранкова нудота Беа і ліки, яких вона вживає, щоб її вгамувати. Звільнення відомого британського міністра, який в інтерв’ю газеті сказав, що Великобританії настала «повна дупа». Непогамована жадоба Беа до ірисових чизкейків і близькості зі своїм чоловіком. Новини про спільних знайомих, чиїх облич Пітер уже не міг пригадати.

Але крізь усе це прозирав біль від нерозуміння, чому він їй не пише.

Сьогодні вранці я так за тебе хвилювалася — була певна, що ти помер. Я порахувала час, коли ти мав повернутися, і, щойно він настав, перевіряла пошту що дві хвилини. Але там... нічого. Мені почало ввижатися, як ти помираєш від невідомої хвороби, з’ївши щось отруйне, або як тебе вбивають люди, яким ти проповідуєш. Багато місіонерів скінчили так своє життя, хіба ж ні? Я не могла уявити собі якоїсь іншої причини, через яку ти так довго тримав би мене в невіданні. Урешті я не витримала й написала цьому аміківцю, Апексу Ґрейнджеру, і майже відразу отримала відповідь. Він пише, що з тобою все гаразд, що в тебе борода. Ти можеш собі уявити, як я почувалася, благаючи чужу мені людину бодай натякнути, як там мій чоловік? Я багато чого проковтнула у своєму житті, але цей шматок ледве не застряг мені в горлі. Ти впевнений, що не сердишся на мене, десь глибоко в душі, за те, що я завагітніла? Я мала сказати тобі, що припинила вживати протизаплідні пігулки, знаю. Пробач мені, будь ласочка. Я зробила це, бо кохаю тебе і боюся, що ти загинеш, а мені від тебе нічого не залишиться. Це не було себелюбство, ти мусиш мені повірити. Я багато молилася, намагаючись зрозуміти, чи мною, бува, не керує простий інстинкт до розмноження. Але я не побачила цього у своєму серці. Усе, що я побачила, — це любов до тебе і до нашої дитини, яка понесе часточку тебе в майбутнє. Так, я порушила нашу домовленість почекати, і це було неправильно, але пригадай собі: ми також домовлялися, що ти ніколи більше не питимеш, а потім ти втік із Селфордського дому п’ятидесятників і пішов у запій, а мені відтак довелося збирати тебе по частинах. Я розумію, чому ти тоді зірвався, ми все