Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

обговорили, і це вже в минулому, і я неймовірно пишаюся тобою, але річ у тому, що ти мені врочисто пообіцяв і не дотримав свого слова, і життя на цьому не спинилося, і так і має бути. І, хоча мені страшенно не хотілося б, щоб це виглядало так, ніби я шукаю виправдання своєму вчинку у твоїй помилці, але мушу зазначити, що ти нажлуктився в Селфорді не заради кохання, тоді як я завагітніла саме заради нього.

Але дарма! Досить уже про це! Мені вже болить рука набирати, а тобі вже, мабуть, болить голова читати. Пробач. Мені треба заспокоїтися. Унизу стукає молотком майстер — лагодить вікно у ванній. Я вже було втратила надію; мені соромно в цьому зізнатися, але я навіть перестала молитися про це. Зрештою, мені ж сказали, що черга розтягнулася на тижні. Аж ось сьогодні рано-вранці з’явився хлопчина, який повідомив, що начальник сказав йому переглянути свій розклад і спершу зайти до нас. Бог не забуває нічого!

Дорогий мій Пітере, напиши, будь ласка! Не обов’язково докладно про все розписувати. Я тішитимуся кільком рядкам. Навіть одним рядком. Просто напиши «привіт».

Твоя любляча дружина

Беа

Пітера палила спрага. Він підвівся, пішов до холодильника, сьорбнув води, а потім якусь хвилину постояв, притиснувши гаряче чоло до холодного металевого корпусу.

Сів на краєчку ліжка. Під ногами лежали сторінки з Біблії, з розділу, який він перефразовував для своєї пастви. Євангеліє від Луки, розділ третій. Іван Хреститель повідомляє, що скоро прийде хтось, кому він не гідний «розв’язати ремінця від Його взуття». Труднощі виникли зі словом «ремінець». На «пасок» чи на «шнурівку» не заміниш: їх оазянам вимовити буде не легше. Пітер подумував про «мотузок», але була ще одна проблема: оазянське взуття не мало ні шнурівок, ні зав’язок, і довелося б пояснювати зміст усієї думки, що могло забрати більше зусиль, ніж воно того вартувало з погляду богослов’я. Якби ж то він міг придумати рівнозначний вислів, щоб замінити «взуття»: «не гідний (зробити Йому щось...)». Без сумніву, бавитися з метафорами й порівняннями Ісуса було неприйнятно, але ж це був Іван, простий смертний, не святіший за інших проповідників, і його висловлювання не були недоторканнішими, ніж Пітерові. Чи все-таки були? Оазяни чітко дали зрозуміти, що воліли б мати Святе Письмо в якомога дослівнішому варіанті, а Пітерова недоладна спроба «манну небесну» перетлумачити як «білоквіт» призвела до невдоволеного гомону...

«ЯКОГО БІСА ТИ РОБИШ?»

Пітер здригнувся. Голос — низький, чоловічий — прогуркотів просто над його вухом. Він обернувся. У кімнаті більше нікого не було. А Бог, звісно, лайливих слів не вживає.

Дорога Беа, — написав Пітер. — Вибач мені за мовчання. Я був зайнятий, це правда, але не писав тобі не тому. Справжню причину тяжко пояснити, але це не через те, ніби я на тебе серджуся, і АЖ НІЯК не через те, ніби я тебе не кохаю.

Моя місія виявилася зовсім інакшою, ніж я собі уявляв. Там, де я очікував найбільших труднощів, усе пішло як по маслу, але я не можу впоратися з тим, де ніколи не сподівався на жодні проблеми. Я гадав, що мені доведеться важко боротися за душі оазян і що тижні, може, навіть місяці знадобляться на те, щоб навести бодай слабкі, радше тимчасові мости між цими вкрай чужими нам розумами й серцями та Божою любов’ю, що чекає їх на тому березі. Але справжнім випробуванням на межі моїх сил стало те провалля, що утворилося між тобою і мною. Я маю на увазі не емоційне провалля: мої почуття до тебе не змінилися анітрохи. Я кажу про ту перешкоду, яка виникла між нами через ці обставини. Звісно, ми опинилися страшенно далеко одне від одного. І це теж зовсім не допомагає. Але основна складність, з якою мені тут довелося зіткнутися, полягає в тім, що досі наші з тобою стосунки були повністю засновані на тому, що ми завжди були разом. Ми роками спостерігали одне й те саме і повсякчас діяли спільно, щодня, щохвилини, ба навіть щосекунди обговорювали все, що відбувалося. Аж раптом наші шляхи розійшлися. І твій шлях збочив у жахливому й дивному напрямку.

Усі ці катастрофи, що випали на долю світу — цунамі, землетруси, фінансові крахи тощо, — здаються такими далекими тут! Я не відчуваю, що це відбувається насправді. Мені соромно це визнавати, тому що для людей, які страждають через оті катаклізми, вони ще й які справжні, але мені страшенно важко осягнути все це. І дуже швидко мене охоплює такий стан, коли я думаю: «Якщо Беа напише мені ще про бодай одну катастрофу, мій мозок перестане працювати». Звісно, я нажаханий цією нечулістю, але що більше я намагаюся її подолати, то гірше стає.

Ще одна складність полягає в тому, що, як виявилося, я майже не можу говорити про оазян із тими, хто їх не знає. Не тільки з тобою, з аміківцями також. Моє спілкування з новими братами й сестрами у Христі, схоже, відбувається на іншому рівні: я немовби розумію їхню мову, хоча насправді це не так. Намагатися згодом описати це — неначе силкуватися пояснити, який на вигляд запах або ж як смакує звук.

Але я мушу спробувати.

Основне. Церкву