Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

повинні підозрювати її? Всі вважають, що це вона писала листи.

Врешті озвалася міс Марпл:

— О! Я чула, що дівчину вбито рожном. Це жахливо! Але водночас це знімає всяку підозру з міс Кліт. Бачте, вона могла просто наврочити дівчині, і та згасла б сама собою.

— Просто диво, які живучі старі повір'я і забобони, — пробурмотів вікарій.

— Це не забобони, а факти, — зауважила місіс Дейн Калтроп.

— І дуже неприємні, — додав я.

— Ви казали, містере Бертон, що чужий у цих краях, але побували у світах і знаєте різні сторони життя. Мені здається, ви могли б розібратися у цій огидній справі.

Я щиро всміхнувся і сказав:

— Найбільше, що мені вдалося, це побачити сон, де все сходилося і гарно вкладалося. Та коли я прокинувся, усе виявилося нісенітницею.

— Цікаво, цікаво. Розкажіть-но, як там воно було у тій вашій нісенітниці.

— О, почалося з ідіотської фрази «немає диму без вогню». Люди наче схибнулися на ній. А потім вона змішалася з військовими термінами: димова завіса, клаптик паперу, записка на телефоннику… Стривайте, це вже інший сон.

— А цей про що?

Стара леді не могла вгамуватися.

— У нім Елсі Холланд, Сіммінгтонова гувернантка, одружувалася з доктором Гріффітом, а вікарій читав обряд латиною. Потім з'явилася місіс Дейн Калтроп. Вона заборонила оголошувати імена заручених і вимагала негайно все припинити. Але ці останні слова були вже не уві сні, — сказав я з усмішкою. — Я прокинувся і побачив вас коло себе.

— І я мала слушність, — заявила місіс Дейн Калтроп, але цього разу досить м'яко, що я з приємністю відзначив.

— А звідки взялася записка на телефоннику? — спитала міс Марпл, звівши брови.

— Боюсь, я тут щось наплутав. Це було не уві сні, а перед ним. Я проходив повз телефон у передпокої і побачив на телефоннику записку. Джоанна залишила її мені або Партрідж, якщо їй подзвонять.

Міс Марпл подалася вперед. На обох щоках у неї палали рум'янці.

— Ви не образитесь на мене, коли я запитаю, що було у тій записці? — Вона кинула оком на Джоанну. — Я перепрошую, моя люба.

— О, тут немає нічого образливого. Сама я не пригадаю, що там було. Може, Джеррі пам'ятає. Напевне, щось страшенно тривіальне.

Щосили напружуючи пам'ять, я урочисто переказав зміст записки, неабияк потішений пильною увагою літньої леді. Правду кажучи, я боявся, що вона розчарується, бо їй, напевне, хотілося почути щось сентиментально-романтичне. Але ні, вона кивнула головою, всміхнулася і, здавалось, лишилася задоволена.

— Я так і думала, що в ній мало бути саме таке.

— Яке це — таке, Джейн? — гостро запитала місіс Дейн Калтроп.

— Буденне, — відповіла міс Марпл коротко, потім задумливо подивилася на мене і несподівано сказала: — Я бачу, ви дуже розумний чоловік, хоч і молодий. На жаль, у вас мало певності в собі. Слід бути впевненішим, містере Бертон!

— Ради бога, не заохочуйте його, — засміялася Джоанна. — Він і так високої думки про себе.

— Заспокойся, Джоанно, міс Марпл розуміє мене, — сказав я.

Міс Марпл відклала своє плетіння.

— Бачте, — почала вона якось сумно, — гарно обставлене вбивство — це як вдалий фокус.

— Спритність рук обманює зір?

— Не лише це. Треба примусити всіх дивитися не туди і не на те, що слід. Відвертання — так, здається, це називається.

— Виходить, усі шукали божевільного не там де треба, — здогадливо мовив я.

— Я схильна думати, що слід шукати когось при повному розумі і здоровому глузді, — виправила міс Марпл.

— Дійсно, про це і Неш казав, — задумливо підхопив я. — Пам'ятаю, він був певен, що треба шукати респектабельну людину.

— І це дуже важливо, — погодилася міс Марпл.

Здавалося, ми всі погоджувалися з цим.

— Неш вважає, що анонімні листи надходитимуть іще. Як на вашу думку? — звернувся я до місіс Дейн Калтроп.

— Цілком може бути, — погодилася вона.

— Якщо поліція каже, то так воно і має бути, — заявила раптом міс Марпл.

Я намагався дійняти місіс Калтроп і вів далі:

— Скажіть, вам ще й досі шкода анонімниці?

— А чом би й ні? — спалахнула вона.

— У даному разі я з вами не згодна, люба моя, — зауважила міс Марпл, а я напосідав ще дужче:

— Ці листи довели людину до самогубства і накоїли стільки лиха!

— А ви теж одержували, міс Бертон? — спитала раптом міс Марпл.

Джоанна хихикнула і відповіла:

— О! Аякже! Там таке було написано!

— Схоже, першими на перо до чорнописців потрапляють люди молоді і гарненькі з себе, — сказала міс Марпл.

— Тому й дивно, що Елсі Холланд досі не одержала жодного листа, — нагадав я міс Марпл.

— Стривайте, це та гувернантка у Сімміигтонів, що вам снилася, містере Бертон? — пожвавішала міс Марпл.

— Вона і є, — підтвердив я.

— По-моєму, вона одержувала листи, але не хоче в цьому зізнатися, — мовила Джоанна.

— Ні, я їй вірю. І Неш вірить, — відкинув я Джоаннині припущення.

— О господи! — вигукнула міс Марпл. — Та це ж найцікавіше з усього почутого сьогодні.

Вже коли ми йшли додому, Джоанна сказала, що мені не слід було говорити про думку Неша стосовно анонімних листів.

— Чому? — здивувався я.

— Та тому, що, може, місіс Дейн Калтроп і є анонімниця.

— Ти й справді в це віриш?

— Я не зовсім певна, але, погодься, вона дивна жінка.

Ми знову почали перебирати всіх можливих злочинців. Два дні перегодом, коли я поночі повертався машиною з Ексхемптона, щось сталося з фарами вже при в'їзді в Лімсток. Довелося зупинитись і покопатися у проводці, перш ніж фари знову засвітилися.

На дорозі нікого не було. З настанням ночі у Лімстоку не виходять з дому. Перші будівлі стояли зовсім поряд. Серед них особливо виділявся потворний гостроверхий будинок Жіночого інституту. Його обриси невиразно окреслювались у світлі зірок, і я відчув, як мене щось спонукає підійти і подивитися на нього зблизька. Не знаю, можливо, я вловив тінь людини, що крадькома прослизнула у ворота. Мене нестримно тягло до цього місця. Ворота були відхилені, і я пройшов крізь них у двір. Коротенька доріжка і чотири східці вели до дверей. Хвилину-другу я постояв біля них, вагаючись, що робити далі. Раптом зовсім поряд почулося шарудіння. Так, наче шаруділа жіноча сукня. Я рвучко обернувся і пішов до рогу будинку на звук. Там нікого не було. Звернувши за ріг, я несподівано зовсім поряд побачив відчинене вікно.

Потихеньку підкрався, прислухавсь. Було тихо, жодного звуку, та я відчував, що всередині хтось є. Моя спина ще не зовсім зміцніла для акробатики, але я сяк-так виважився на руках і, перехилившись через підвіконня, звалився всередину й наробив шуму.