Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

Потім устав, прислухався і, виставивши перед себе руки, пішов углибину. Праворуч почувся слабкий звук. Я згадав, що в кишені була запальничка, і миттю запалив її. Одразу ж різкий низький голос наказав:

— Погасіть!

Я негайно погасив запальничку, бо впізнав голос Неша. Він узяв мене за руку і повів через двері в коридор. Тут не було вікон. Він засвітив лампу і подивився на мене скоріше з жалем, ніж зі злістю.

— І треба ж було вам нагодитися саме в цю мить, містере Бертон.

— Вибачте, але мені здалося, що тут хтось був, — пробурмотів я.

— Ви кого-небудь бачили?

Я повагався, а потім сказав:

— Не певен. Мені здалося, ніби хтось прослизнув крізь ворота, ото й тільки. Потім я чув шарудіння.

— Слушно, — кинув Неш. — Хтось ходив навколо будинку перед вами. Він чи вона — не розібрати, постояло під вікнами і, напевно, почувши вас, швидко зникло.

Я знову вибачився і спитав:

— А що вас привело сюди?

— Я твердо дотримуюся думки, що анонімниця не облишить писати листів. Вона цілком усвідомлює, що це небезпечно, але вже не може втриматися. Це як п'яниці випивка, а наркоману — наркотики.

Я кивнув головою.

— Тепер, бачте, я мушу знати, хто ця людина, яка хоче, щоб листи були по змозі такі самі, як і попередні. У неї є вирізані сторінки з книжки і є з чого виклеювати листи. А ось із конвертами складніше. Адресу вона воліє друкувати на тій самій машинці. Вона не ризикує послуговуватися іншою або я» писати од руки.

— Невже ви вірите, що вона продовжуватиме гру? — скептично зауважив я.

— Я цього певен і б'юсь об заклад на що хочете, вона прийде. Ці люди страшенно самовпевнені! І я дійшов висновку, що хто б то не був — доконче прийде зі смерком до інституту, щоб надрукувати адресу.

— Міс Гінч? — спитав я.

— Можливо.

— Хіба ви цього і досі не знаєте?

— На жаль, ні.

— Ну хоча б підозрюєте?

— Підозрюю. І людина ця вельми хитра, бо знає всі ходи у грі.

Я спробував уявити, яку павутину розпустив Неш: кожного листа, що його опускає у поштову скриньку або ж лишає деінде підозрювана людина, негайно перечитують. Рано чи пізно злочинець має помилитися.

Я втретє вибачився за свою запопадливість і небажану присутність.

— Тепер не вернеш, — сказав Неш по-філософському. — Наступного разу бажаю вам успіху.

Я вийшов надвір. Біля моєї машини хтось стояв. Неймовірно, але то була Мейган.

— Привіт! — сказала вона, як завжди. — Я так і подумала, що це ваша машина. А що ви тут робите?

— Правильніше було б спитати, що ви тут робите?

— Гуляю. Я люблю гуляти вночі. Ніхто тебе не спинить і не чіплятиметься з усякими дурницями. Я люблю дивитися на зорі, та й повітря вночі чистіше.

— Це все зрозуміло. Але, погодьтесь, тільки коти і відьми гуляють уночі. Вас же шукатимуть.

— Не шукатимуть. Їх не цікавить, де я і що роблю.

— Як ви себе почуваєте? — спитав я.

— Та ніби гаразд.

— Міс Холланд піклується про вас?

— Елсі як Елсі, кращою не стане.

— Сердито, але справедливо, — погодився я. — Стрибайте у машину, я відвезу вас додому.

Те, що Мейган. не цікавляться, було неправдою, бо коли ми під'їхали до їхнього будинку, Сіммінгтон стояв на ґанку, а побачивши машину, пішов назустріч.

— Привіт, Мейган з вами? — спитав він.

— Так, я привіз її.

— Не слід виходити з дому, нікого не попередивши, — сказав він сердито. — Міс Холланд дуже хвилювалася за тебе.

Мейган щось пробурмотіла і, прослизнувши повз Сіммінгтона, зникла у будинку. Сіммінгтон важко зітхнув.

— Доросла дівчина — такий клопіт, коли росте без матері. Боюсь, що їй уже пізно йти вчитися, — сказав він і, підозріливо глянувши на мене, додав: — Сподіваюсь, це ви брали її кататися?

Я вирішив не виводити його з цієї омани.

7

Вранці я не знаходив собі місця. Події минулого вечора не вкладалися в голові. Настав день щомісячного огляду в мого лікаря Маркуса Кента. Я вирішив їхати потягом. На превеликий мій подив, Джоанна вирішила залишитись у Лімстоку. Вона завжди радо їхала зі мною, і ми кілька днів проводили в Лондоні. А тепер не схотіла навіть на день і сказала, що в неї багато справ, та й чого трястися у задушливому вагоні, коли погода така гарна. Важко було щось заперечити, але це було не схоже на Джоанну. На станцію вона теж не захотіла мене відвезти, і я вирішив залишити машину на стоянці до приїзду.

Дорогою я наздогнав Мейган, що брела невідомо куди, і зупинився.

— Привіт, що ви тут робите?

— Гуляю.

— Вельми невесела прогулянка. Повзете, як сонний рак.

— А куди мені поспішати?

— Коли так, то проведіть мене на станцію. — Я відчинив дверці, і Мейган сіла в машину.

— А куди ви їдете? — спитала вона.

— До свого лікаря.

— Почала боліти спина?

— Навпаки, стало краще. Сподіваюсь, мій лікар буде задоволений.

Мейган кивнула головою. Ми під'їхали до станції. Я припаркував машину і пішов купляти квиток. Людей на платформі було мало, і я не побачив жодного знайомого.

— Ви не позичите мені пенса? — раптом спитала Мейган. — Хочу купити плиточку шоколаду в автоматі.

— Прошу, дитино, — сказав я, даючи їй монету. — Може, вам ще медяника купити?

— Я більше люблю шоколад, — відповіла вона, не помітивши сарказму, і пішла до автомата.

Я подивився їй услід, і мене охопило роздратування. На ній були стоптані черевики, грубі панчохи, нужденний джемпер і така сама спідниця. Не знаю чому, але мене це страшенно розлютило. Коли вона повернулася, я сердито сказав:

— Чому ви носите ці жахливі панчохи?

Вона здивовано подивилася на них і відказала:

— А чим ці панчохи погані?

— Всім. На них дивитися гидко. І джемпер якийсь пошарпаний.

— Та наче нормальний. Вже стільки років його не скидаю.

— Воно й видно. І як вам не…

У цю мить підійшов поїзд і перебив мою сердиту нотацію. Я сів у пусте купе першого класу, спустив віконницю і вистромився, щоб продовжити розмову. Мейган стояла під вікном, задерши голову, і дивилася на мене.

— Чому ви такий сердитий? — спитала вона.

— Зовсім я не сердитий. Мене доводить до нестями ваш вигляд нечупари і те, що вас це зовсім не хвилює.

— Гарнішою я не стану, як би не одягалася.

— Облиште! Я хочу бачити вас іншою, хочу забрати у Лондон і одягти по-людському.

— Я вам вірю, — сказала вона лагідно.

Потяг рушив. Я подивився на Мейган, на її сумне обличчя. І тут на мене найшло. Я відчинив двері і втягнув Мейган у