Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

побачити його в цих розкішних апартаментах, бо, правду кажучи, Едуард заробив свій капітал набагато швидше, ніж він, і не набагато бруднішими методами. Він сам точно не знав, у який спосіб розбагатів його батько. Але знав, що за будь-яким багатством ховається кілька неспростовних злочинів. Він принаймні нікого не вбивав (просто допоміг випаруватися кільком ілюзіям, трохи пришвидшивши нещадний час).

Пасмо нарешті почало горіти. Едуард підклав ложку. Суміш почала закипати, тихенько потріскуючи (треба бути дуже обережним — від цього моменту залежить усе). Коли суміш була готова, Едуардові залишилося трохи почекати, поки охолоне. Він підвівся, підійшов до вікна. Над Парижем витала вечірня заграва вогнів. На самоті він не вдягав масок і помітив своє відображення у склі, як тоді, вперше, у 1918 році, коли лежав у шпиталі... (Альберт подумав тоді, що йому схотілося ковток свіжого повітря). Який це був шок...

Едуард розглядав себе. Видовище його більше не вражало — до всього можна звикнути. Але ця туга залишилася. Безодня, яка з’явилася всередині, за весь цей час лише поглиб­лювалася. Він занадто любив життя — ось у чім проблема. Тим, для кого життя не було таким цінним, деякі речі могли здатися простішими, але не йому...

Суміш охолола. Але чому обличчя батька повсякчас постає перед ним?

Бо їхня історія ще не закінчилася...

Ця думка ошелешила Едуарда. Це було відкриттям.

У кожній історії є свій кінець — таке життя. Навіть трагічний, нестерпний, банальний — але мусить бути. А у спілкуванні з батьком його не було. Вони розійшлися заклятими ворогами і більше ніколи не бачилися. А останнє слово так і не було промовлене...

Едуард затягнув джгут довкола руки. Впускав рідину у вену. Тоді захоплено дивився у вікно на місто, на його вогні. Раптовий екстаз перехопив подих, в очах спалахнуло сяйво — він ніколи ще не відчував такого блаженства...

36

Люсьєн Дюпре з’явився якраз перед вечерею. Мадлен спустилася донизу і сіла за стіл. Анрі не було. Батько попрохав подати йому їжу в кабінет. Отож вона вечеряла на самоті.

Пан Дюпре...

Мадлен була дуже вихованою. Дивлячись на неї, можна було подумати, що вона справді вдоволена своїм життям. Вони стояли одне навпроти одного у величезному вестибюлі. Виструнчений Дюпре в пальті з капелюхом у руці скидався на шахову фігуру на цій чорно-білій підлозі (і це було досить символічно).

Він ніколи не знав, що думати про цю спокійну і врівноважену жінку (окрім того, що побоювався її).

— Вибачте, що турбую вас, — чемно сказав він. — Я шукаю пана.

Мадлен посміхнулася — від цього формулювання. Цей чоловік був головним компаньйоном Анрі, але говорив поштиво, як слуга. Вона лише мляво посміхнулася. Хотіла щось відповісти, але дитина в цей момент так заборсалася, що у неї перехопило подих, підігнулися коліна.

Дюпре кинувся до неї і підхопив її, зніяковівши, бо не знав, як зручніше тримати руки. В руках цього невисокого, дужого чоловіка вона відчула себе у безпеці.

— Хочете, я зателефоную? — спитав він, підводячи її до одного з крісел, що стояли вздовж стіни вестибюля.

Вона лагідно усміхнулася.

— Бідолашний пане Дюпре, тут тільки те й треба повсякчас, що кликати на допомогу. Це дитинча — якесь чортеня, воно обожнює штовхатися, особливо ночами.

Вона перевела подих, стискаючи долонями свій живіт. Дюпре все ще стояв, нахилившись над нею.

— Дякую, пане Дюпре...

Вона мало його знала, лише «добридень», «добрий вечір», «як ваші справи?». Хоч відповідей ніколи й не чекала. Зараз вона раптом збагнула, що він дуже скромний. Звичайно, він залежний, багато знаючи про життя Анрі (а значить, і про неї також). Ця думка була їй не дуже до вподоби. Вона ображалася не так на чоловіка, як на обставини, і стиснула губи.

— Ви шукаєте мого чоловіка... — нагадала вона.

Дюпре підвівся, досвід підказував піти якомога швидше. Але було вже запізно (так ніби він запалив гніт, а двері запасного виходу виявилися закритими на два оберти).

— Власне кажучи, — продовжувала Мадлен, — я також не знаю, де він. А ви пройшлися по його коханках?

Вона запитала це співчутливим тоном (було видно, що вона і справді хотіла допомогти). Дюпре застебнув останній ґудзик на своєму пальті.

— Якщо хочете, можу дати вам адреси, але на це треба чимало часу. Якщо не знайдете його в якоїсь із них, раджу вам пройтися по борделях — він туди теж забігає. Починайте з отого, що на вулиці Нотр-Дам-де-ля-Лорет — Анрі обожнює його. Якщо там його нема, ідіть на вулицю Сент-Пласід, а потім у кварталі Урсулін — ніяк не запам’ятаю назву вулиці.

Вона на хвилину замовкла, а потім продовжила:

— Не знаю, чому борделі так часто знаходяться на вулицях з такими поважними назвами... Від надміру доброчинності, мабуть.

Слово «бордель» в устах цієї шляхетної жінки, самотньої у цьому великому будинку, звучало зовсім не шокуюче, а якось сумно. Як же їй має бути боляче... Але тут Дюпре помилявся — Мадлен не відчувала ніякого болю. Її почуття до чоловіка не було вражене (воно вже давним-давно зникло), враженим було її самолюбство.

А Дюпре, будучи в душі солдатом, що ніколи не програвав, залишався незворушним. Мадлен вже почала ненавидіти себе за цю роль (це смішно) і жестом зупинила його — тільки не вибачайтеся. Оце вже гірше й бути не може... Він її розумів... Вона вийшла з коридору, мимохідь кинувши «до побачення».

Анрі випало каре з п’ятірок. Він прийняв виграш із таким виглядом, мовляв, що поробиш, бувають дні, коли щастить в усьому. За столом дружно зареготали, а особливо Леон Жарден-Больйо, який найбільше