Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

програвав. Його сміх мав означати демонстративну байдужість (подумаєш, спустив п’ятдесят тисяч франків за вечір, — теж мені проблема...). Правду кажучи, так і було. Його більше хвилювала образлива перемога Анрі, ніж програна сума. Цей красень завжди отримував усе. Думали вони обоє про одне і те саме. П’ятдесят тисяч франків, рахував Анрі, збираючи карти. «Ще б годину — і я відшкодував би те, що дав отому старому опудалу в подертих калошах — тепер він зможе купити собі нові...»

— Анрі!..

Він підвів голову. Йому подали знак: хід за ним. Він трохи досадував сам на себе. Чому він так розщедрився аж на сто тисяч франків? Міг би досягти того ж результату за півціни, а може, й менше. Але він був напружений, поспішав, йому забракло холоднокровності. Це б вдалося навіть з тридцятьма тисячами... На щастя, з’явився рогоносець Леон. Анрі посміхнувся йому, роздивляючись свої карти. Леон зараз поверне йому суму (не всю, але більшу частину). А якщо додати до цього ще і його дружину та чудові кубинські сигари — це вже буде навіть більше, ніж еквівалентна відплата. Чудова думка — взяти його в компаньйони (він був не надто велике цабе, але приносив чимало користі).

Через кілька ходів (от чорт!) у нього залишилося сорок тисяч франків. Його виграш уже зменшився. Інтуїція підказувала: зупинись! А він уперто продовжував. Усі переглядалися: хтось пояснював це втомою, хтось уже попросив пальто. Була вже друга ночі, коли Анрі і Леон нарешті вийшли і попрямували до своїх машин.

— Трохи прикро, — мовив Анрі, — я спустив свій виграш. Але поквапимось!

— Уже пізно...

— Швидше, дорогенький! Я зараз маю жваву любку (одружену, будьмо відверті, але свіженьку і незакомплексовану). Шалена до нестями! Ти не можеш собі уявити, яка вона невтомна...

Леон сповільнив крок, він уже задихався.

— Якби я міг, я б заснував спеціальну медаль для рогоносців — вони на це заслуговують. А ти що на це скажеш?

— А як же... твоя дружина? — мовив той похмуро.

— О, Мадлен! Це інша річ, вона — матрона. Ти зрозумієш це, коли прийде твоя черга. З жінкою це зовсім по-іншому...

Він запалив останню сигарету.

— А ти, дорогенький, насолоджуєшся подружнім життям?

У цей момент Анрі подумав, що його відплата стала би повною, якби Деніза, посилаючись на відвідини подруги, тут же пішла з ним у готель. Але він прикинув, що відвідини Нотр-Дам-де-ля-Лорет займуть менше часу, ніж це.

Хоча це у нього все-таки забрало півтори години... І так завжди. Кажеш собі, що проскочиш, як вітер (але є двоє дів­чаток на вибір, а ти береш обидвох і по черзі).

У нього все ще грала на губах посмішка, коли він перетинав бульвар Курсель. Але усміх зник, бо він раптом побачив Дюпре. У такий пізній час? Його поява не обіцяла нічого доброго. І скільки ж він тут стовбичить?

— Даргонь закрили, — випалив захекано Дюпре, навіть не вітаючись, так ніби ці слова пояснювали всю ситуацію.

— Як... закрили?

— І Дам’єр також! І Понтавіль-сюр-Мез. Я всюди передзвонив, мені не вдалося зв’язатися з усіма, але, здається, всі ділянки заблоковані...

— Але... ким?

— Префектурою. Кажуть, рішення прийшло згори. На вході до кожного нашого кладовища є по жандарму...

Анрі був шокований.

— Жандарм? Що за чортівня?

— Так, і схоже на те, що до нас нагряне перевірка! А поки що все призупинено.

Анрі не розумів. Що відбувається? Той невдаха з міністерства не забрав свої звіти?

— Кажеш, усі наші ділянки?

Насправді, повторювати було зайве — патрон чудово все зрозумів. Але він ще не все знав про обсяги проблеми. Дюпре трохи зам’явся:

— Мушу вам сказати, капітане... Мені треба відлучитися на кілька днів.

— Зараз, у такий час? Ні. Ви мені потрібні.

Анрі сказав це так, якби зробив це за нормальних обставин. Але мовчання Дюпре не було звично-покірним. Дуже впевнено, як він командував своїми підрядниками, але ще чіткіше і без звичної сліпої відданості, він наполіг:

— Мені треба поїхати до сім’ї. Не знаю, скільки це забере у мене часу, самі знаєте...

Анрі звернув на нього суворий погляд, але реакція Дюпре його таки стривожила. Він зрозумів, що цього разу ситуація була складнішою, ніж він думав. Дюпре, не чекаючи відповіді, лише кивнув головою, розвернувся і пішов. Остаточно.

Ще один його кинув, і в такий час! Прадель заскрипів зубами. Він повторив собі те, що колись говорив багато разів: ех, треба було таки доплачувати йому! Його відданість треба було заохочувати. А тепер уже пізно.

Анрі подивився на годинник — пів на третю.

Піднімаючись сходами до дверей, він помітив, що внизу горить світло. Він штовхнув вхідні двері, але вони відкрилися самі по собі. Маленька служниця на порозі. (Оця брюнетка, як її? Ага, здається, Поліна, гарненька... А чому вона ще не його? Але нема часу на це зараз.)

— Пан Жарден-Больйо телефонував багато разів... — почала вона.

Анрі її трохи лякав, її груди швидко здіймалися.

— ...але телефонний дзвінок розбудив пані, тому вона відключила апарат і сказала мені чекати вас тут, щоб попередити: як тільки ви прийдете, слід зателефонувати панові Жарден-Больйо.

Після Дюпре він дізнався, що Леон кинув його на дві години раніше. Анрі мимохідь подивився на груди маленької покоївки, але вже втратив над собою контроль, почувши новину. Чи є якийсь зв’язок між дзвінком Леона та оголошенням про закриття усіх ділянок?

— Так, — говорив він, — так...

Його підбадьорював власний голос. Даремно зрештою він панікує. Треба спочатку перевірити, ну