Читати книгу - "Риб’яча кров"

Вона старалася у своїй панельній квартирі як могла. Показувала мені, що нового купила, увімкнула музику, розповідала веселі історії з роботи. Я при цьому розмірковувала про нашу сім’ю. Чому все так дивно розвалилося, якщо всі елементи пасували одне одному. Мама — вода, тато — земля, Гонза — вітер, а я — вогонь…

— Я вирішила, що влітку поїду до моря, — витягнула мене з летаргії Анна. — Уперше в житті. Домовилися з колегою, що поїдемо разом. Така дівчача поїздка. Чи не хочеш із нами?

Я глипнула на неї, мов на дурепу якусь.

— До жодного моря я не поїду, Анно.

Сказала досить суворо. І відразу ж спробувала пом’якшити враження.

— Я ж листоноша, знаєш? А ще ми в пікапі возимо з Петром покупки для половини села. Просто не можу звідти поїхати.

У середині лютого був мороз, мінус двадцять два градуси. Пан Тушл записав це до хроніки, але це не був історичний рекорд температур. Він показав мені в хроніці запис від 1929 року. Мороз тоді сягнув мінус сорока п’яти градусів. Хроніка стверджувала, що тоді замерзли всі дерева в садках, алея за селом, вимерзли й усі черешні від площі до дороги на Будєйовіце. Тільки-от нас чекали ще гірші новини.

Того ранку я дивилася з вікна на спалену морозом, сріблясто-білу траву за хатою. Позаду виднілися сірі вежі електростанції, ніби велетенські пам’ятники. А поміж ними — голе віття дерев, вкрите інеєм. Я чиркнула сірником під наколотими трісками, підклала шматки твердих дров, у коридорі добряче загорнулася в шаль, одягнула плетені рукавиці й пішла до перехрестя. Наша побита дорога вся вкрилася льодом, тож їхати велосипедом я не наважувалася. На автівку з пошти я чекала понад півгодини. У мене вже так сильно замерзли пальці в черевиках, що хотіла навіть піти. Але нарешті показалася синя вантажівка й зупинилися на узбіччі. Я підбігла кілька метрів, узяла пакет із поштою, він був легесенький. Дорогою назад у мене зуби цокотіли в ритмі кроків, я спробувала вголос заспівати колядок, які звучали в голові ще від Різдва, але швидко облишила це. Сподівалася на теплу кухню й гарячу каву.

Кава була дуже міцною й гірчила в роті. Я поставила порцелянову чашку, а надкушений хліб залишила на тарілці. Відклала розрізаний конверт із логотипом електростанції й перечитала листа ще двічі. Потім іще разочок, чи не знайдеться в ньому принаймні відблиск надії, щось поміж рядків, що можна було б пояснити якось інакше. Відчувала, що не зможу більше з’їсти жодної крихти. Не знала, кому першому про це сказати. Блукала селом, поклала до скриньок три газети, пройшла хату пані Згоркової й постояла біля воріт пана Бертака. Урешті опинилася біля дверей хати номер чотири. Інакше й бути не могло. Пан Тушл відчинив і вистачило лишень погляду. У нього затрусилося підборіддя, він зробив крок назад і показав рукою, щоб я заходила досередини.

— Мені це треба ще спокійно обміркувати, — повторив декілька разів, радше до себе, коли прочитав листа.

Я прийшла до пана Тушла за надією, але зміст повідомлення був зрозумілим. Наше перебування у викуплених будинках не продовжили. Термін переїзду — до кінця травня.

— Ви скажете решті? Я ще ні з ким не говорила.

Ствердно хитнув.

Я не могла бути в хаті. У плиті погаснув вогонь, я ходила в товстому светрі від кухні до спальні, повз двері дитячої кімнати проходила навшпиньки. Коли вже думала, що це подолаю, і вийшла до сараю по дрова, щоб знову розпалити вогонь, помітила, як навпроти перед хатою номер дев’ять стоїть автівка. Пані Згоркова прощалася із сином, який раз на два дні до неї навідувався. Я відчинила ворота й замахала їм.

Сидіння було холодним, я засунула руки в кишені, і ми поїхали. Погані новини приходять переважно взимку, подумалося мені. Принаймні до мене — завжди.

— Без автівки тут уже не обійтися, так?

— Ні. А Петр поїхав, як і щоразу, коли щось відбувається…

Він ні про що не розпитував. Я сказала йому, уже коли під’їхали до перехрестя. Він трохи помовчав. Потім наддав газу, і ми виїхали на головну трасу до Будєйовіце.

— Вона сподівалася померти в тій хаті.

Йому було далеко за п’ятдесят. На голові — настовбурчена шапка зі штучної коричневої шкіри, добре видно, що не нова. Подвійне підборіддя й гладке обличчя, помережане червоними судинами. У грубому пальті був неповоротким за кермом.

— Хотіла взяти нове порося, як і щороку. Добре, що я відмовив. Курок ми вирізали ще минулого року.

Я дивилася на сіру дорогу, що бігла попереду, й замерзлий сніг на полях довкола. Відчувала всередині себе лише велику порожнечу. Як окрадена стодола, де вітер жене по току шматки відчаю й злості.

— Про це вже знає старий Тушл?

Ствердно кивнула.

— А хто ще?