Читати книгу - "Риб’яча кров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Доки ніхто. Пан Тушл, мабуть, сьогодні обійде всіх у селі.
— Зайдете до мами провідати, коли повернетеся?
— Увечері зайду до неї.
Недалеко за Глубокою почав сипати сніг. Дрібний сніг. Блискучі сніжинки, ніби з неба падали розмелені срібні прикраси.
— Я згадую, як ми з дівчатами вперше розмовляли про електростанцію. Нам було щось біля шістнадцяти. Тоді говорили різні речі. Люди ще не вірили, що справді будуватимуть. Наприклад, казали, що під землею є великі озера, тож тут ніколи не зможуть збудувати атомну електростанцію.
Я чула свій голос і намагалася побороти тугу в ньому.
— Підземні озера…, — пан Згорка гірко посміхнувся й поглянув на мене.
— Сьогодні ми знаємо, що там великий масив, гранітна дошка, — довершила я головну частину своєї промови.
Уже на під’їзді до Будєйовіце тишу в автівці порушило бурчання в моєму животі. Згадала про недоїдений сніданок на столі. Було вже за десяту. Я зрозуміла, що вибігла без гаманця, у кишені пальта намацала тільки носовичок.
У шкільній їдальні завершували з приготуванням обіду. Мама посадила мене осторонь, за стіл, де готували овочі. Поставила переді мною тарілку з густою кроповою підливою й шістьма кнедликами. Я їла в закутку, і зусібіч до мене долинали звуки, коли посуд бився одне об одне, дзеленчали тарілки й щебетали кухарки. О пів на дванадцяту розсунулися скляні дверцята віконечка роздачі і до нас долинули голоси дітей із їдальні. Мама зоставила мене доїдати, а потім відвела у роздягальню. Ми сиділи на вузькій лавочці біля умивальника. Вона здавалася здоровішою, посміхалася до мене й говорила, що їй уже краще. Я взяла її за руки. Вони вже не були такими мозолистими, як раніше. Я згадала, як у корівнику вона завжди перед зміною пускала на долоні холодну воду з крана, аби поворушити пальцями, що затверділи від держаків вил і граблів.
— Учора тато сказав, що померла Конопкова. У психіатричній лікарні.
Мама Зденєка. У мене було відчуття, що всі хороші новини вже якийсь час проходять повз мене. Щоб швидше із цим завершити, я розповіла їй про лист із електростанції.
— Ганочко, ти завжди можеш приїхати жити до нас, ти ж знаєш.
— Про це я ще навіть не думаю.
— Розумію. Але тобі доведеться.
— Я знаю, ви всі говорили, що я дурепа, особливо тато, — я вийняла руки з її долонь, — що ми ведемо бій, який заздалегідь програно. То ось вам підтвердження…
Волосся їй закривала біла кухарська шапочка. Її очі були такими добрими, що я зазирнула до них і мені зробилося соромно. Мама була останньою, хто б заслуговував на ці іронію, гнів і докори.
— Винайматимете з Петром квартиру, це буде легше, повір.
Ми сиділи в роздягальні хвилин десять. Потім вона нахилилася до мене, поцілувала мене в лоба й підвелася.
— На мене чекає посуд.
— Вітання татові. Як його справи?
— Оскільки він тепер цілими днями вдома, то постійно читає газети. Листується із сестрами з півночі. Здається, вони нарешті якось домовилися щодо полів.
— Я можу йому з цими реституціями якось допомогти, якщо захоче. Перекажи йому.
— Скажу. Він вирізає різні статті з газет, цього вже повні теки. Про процеси із куркулями й інші речі про п’ятдесяті роки. Суд і страта Мілади Горакової[26]. Потім читає мені це перед сном, я вже, як у дурці…
Я сподівалася, що буде щось добре хоча б у Адама в редакції. Там завжди дзвонили телефони, бігали репортери, коректори й фотографи, цей шум мені завжди додавав енергії й дарував надію, що хоча би щось має сенс, тому не можна наперед здаватися. Цього разу все було якось інакше. Адам сидів сам у офісі, у нього був дивний затуманений погляд, він був пригніченим. Я виливала на нього те, чим була сама наповнена, але за якийсь час припинила й вивчала його обличчя, чи він узагалі мене слухає. Сорочку хакі він мав розстебнуту на три ґудзики, декілька днів неголене обличчя здавалася побитим утомою. Мені раптом у його маленькому кабінеті стало тепло, я зняла пальто й товстий светр. Він повернувся на стільці й дивився відчайдушним поглядом.
— Не знаю, що й робити, Ганко. Не можу вирішити.
— Я казала тобі, щоб нічого не чекав. Було вже дві пропозиції. Третя може й не прийти, Адаме. Їдь до Праги. Станеш одним із кращих журналістів у цій країні…
— А як ні? Таких було… А в мене — кредит на дім і двоє дітей.
Пригнічено
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’яча кров», після закриття браузера.