Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Вона шукала слів, що одімкнули б двері, за якими страждав Дені. Та поки вона вагалася, він став глузувати з неї, ба навіть погрожувати: він не потребує нічиїх порад, щоб улаштувати власне життя. Він не буде жертвувати собою через безглузде марнослав'я, через погорду. Роза мовчки йшла слідом за ним. У передпокої, де горіли залишені для них дві свічки, вона зробила — запізно — те, чого Дені недавно так жадав од неї: спробувала пригорнути його, але він випручався і не дав себе поцілувати.

Роза вже й помолилася, але знову стала навколішки. Вона не проказувала вдруге звичних слів; не знана досі молитва сама линула з одкритого серця. Дівчина зверталася до безликої Любові, ніби вона називалася не Бог, а просто — Любов… Нарешті Роза переступила останній рів, останній окіп, останню загорожу з колючого дроту. Власні страждання — страждання покинутої нареченої— та родинні турботи ще супроводили її глухим гуркотом, яким нас оточують життєві будні, але цей невиразний шум долинав десь іззаду і вже не обступав її звідусіль, вона була далеко від усього цього.

— Тепер я знаю, — шепотіла вона, — що не заблудилась у темному лісі, а, навпаки, вибралася на дорогу… хоча, продираючись крізь тернові кущі, до крові поранила собі ноги. Але я йду сама і не можу збагнути: чому, — адже ти раз у раз підказував мені, що треба йти разом із тими, чию долю ти мені довірив. Не розумію, чому я безсила допомогти тим, кого ти дав під мою опіку. Я хочу вірити, вірю всім серцем: це не безнадійне безсилля; і колись я почую — Дені мчить навздогін за мною, як бувало в дитинстві, почую, як він гукає мене; мені здається, якогось іншого щасливого дня на повороті тієї самої дороги я побачу людину, що сидить у багні, і впізнаю в ній того, кого ти велів мені любити і хто не побажав любити мене. Він вийшов до мене найкоротшою стежиною, на яку ти скерував його потай від тих, хто зневажає грішників. І на тій стежці він чекатиме на мене, можливо, довгі роки; і, нарешті, ми, плачучи, обіймемося, і це, мабуть, буде моя смертна година.

По Розиних щоках текли сльози; вона не знала, чи серце її горить заради тих, хто був для неї дорожчий за життя, чи заради того, до кого вона промовляла і хто не носив імені бога.

Та й справді, є ж у нього й людське ім'я… Як вона про це не подумала? Це ім'я, часто повторюване за звичкою, яке нічого не говорило ні її душі, ні серцю, ім'я, пов'язане зі старими нікчемними заклинаннями, з мертвими обрядами, з бубонінням, що завжди навіювало на неї нудьгу… І раптом, оживши в її серці, воно тихо засяяло серед мороку.

Шелестіння дощу розлило над садибою якусь глибоку свіжість і полегкість. Усе Розине єство було сповнено радості, до якої примішувалося незбагненне почуття горя. Вже пора було спати, та їй здавалося, що сон одбере в неї неповторні години і не дасть вислухати слів, які ніколи вже не прозвучать для неї. Роза оглянулась довкола, шукаючи будь-яку річ, до котрої можна доторкнутися, взяти в руки. На стіні висіло гіпсове розп'яття; вона ніколи не дивилася па нього, а якщо вряди-годи і впадало воно їй в око, то не збуджувало ніяких почуттів. Вона заходилася шукати в шухлядах шафи, поміж коробками від подарунків до першого причастя, футляр із лазуритовими чотками. «Справжній скарб, із них можна зробити чудове намисто», — казала мати. Роза розглядала в себе на долоні купку оправлених у золото голубих кульок; потім затисла їх: це було те саме, чого шукала вона, ця тендітна дівчинка із плоті і крові; їй потрібен був реальний, відчутний на дотик символ тієї таїни, яку погляд її починав невиразно прозирати.

— Найважливіше, пані, не прогаяти часу, — сказав молодий хірург, оглядаючи жінку в чорному, обличчя якої видалось йому знайомим, хоча він і не міг пригадати її імені. Тримаючись системи, яку перейняв од свого вчителя, він намагався налякати хворого, щоб схилити його до операції, проте залишав йому надію на одужання. Люсьєна Револю не зводила з нього очей, прагнучи вгадати, чому вірити, а чому не вірити з того, що говорив цей молодий лікар, який іще не навчився брехати. Тіло її вже відчувало близьку смерть і протиставляло доказам розуму якусь дивну тугу, втому, не схожу на звичайне виснаження. Вона кашлянула, прикривши рот долонею в рукавичці, і сказала:

— Зараз у нас трохи сутужно на гроші — отож мені хотілось би знати, скільки коштуватиме операція.

Лікар запевнив, що він завжди зважає на можливості пацієнтів.

— А плата за лікарню? Разом набігає велика сума. Скільки витрачено на самі лише рентгенівські знімки!.. Мені б не хотілося, щоб мої діти…

— Як вам не дозволяють кошти… У громадській лікарні є досить вигідні кімнати, — сказав молодий лікар червоніючи. — Вони виходять у загальну палату, проте в кожній — тільки по одному хворому.

— Ні,— сухо заперечила дама, — громадська лікарня — ні в якому разі… Я вдова Оскара Револю, — додала вона, щоб покласти край дальшим поясненням.

Лікар, уклонившись, буркнув:

— Дуже приємно…

— Кажу вам іще раз, докторе, — мені треба знати всю правду. Для мене питання життя зводиться до одного: чи гра варта свічок? Чи є надія одужати?

Вона помітила, що лікар знітився, і встала. Виходить, не варто витрачатись. Як маю вмерти, то навіщо дітям лишати великі борги? Молодий хірург зрозумів — його зрадило хвилювання. Він був певний: хвороба зайшла далеко, але його вразило, що ця дама задля ощадності відмовляється від єдиного шансу на порятунок.

Тим часом пані Револю, застібаючи рукавичку, думала:

«Ні, я не дам себе різати». Вона не казала собі подумки: «Я певна, що вмру, я вже на смертній дорозі». Її уява гнала геть картини