Читати книгу - "Пастка"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 105 106 107 ... 139
Перейти на сторінку:
день, коли її чоловік візьме батога, як Біжар, і накаже їй танцювати. І від нещастя, що їй загрожувало, вона ставала ще чутливішою до горя дівчинки. Так, Купо ступив на криву стежину. Минули ті часи, коли веселуха скрашувала йому життя. Він не міг більше ляскати себе по череву й пихато розповідати, що від клятого пійла тільки гладшає, бо нездоровий жовтий жир перших років його пиятики розтанув, він перетворився на тріску, а свинцевий колір обличчя набув зеленавих відтінків мертвеччини, що гниє в калюжі. Апетит йому теж відбило. Мало-помалу він втратив охоту до хліба, а згодом дійшов до того, що гидував м’ясом. Жервеза могла поставити перед ним щонайсмачніше рагу, та його шлунок уже не приймав їжі, а зуби відмовлялися жувати. Щоб бодай якось триматися, йому потрібна була півлітра горілки денно; це й був його раціон, його їжа й питво, єдиний харч, що він міг перетравити. Уранці, прокинувшись, він доброї чверть години сидів на ліжку, скоцюрбившись удвоє, кашляв так, що аж кості хрустіли, тримався за голову й спльовував гірке, як столітник, мокротиння, що пекло йому в горлі. Так ставалося щодня, тож горщик можна було готувати звечора. На ноги він твердо спинався тільки тоді, як випивав першу склянку — справжні ліки, що припікали його хворі тельбухи. Але протягом дня неприємні симптоми поверталися. Спочатку Купо відчував немов якийсь лоскіт, пощипування по шкірі в ногах і руках. Він сміявся і казав, що то його стара, напевно, насипала в постіль якогось зілля, що так приємно скобоче. Потім ноги ставали важкими, лоскіт припинявся й переходив у страшні корчі, що стискали його м’язи, як лещатами. Оце вже йому зовсім не подобалося. Він більше не сміявся: зігнувшись від болю, спинявся зненацька на тротуарі, у вухах дзвеніло, в очах мерехтіли іскри. Усе йому здавалося жовтим, будинки кружляли в танку, і кілька секунд він стояв, похитуючись, боячись упасти пластом додолу. А бувало, що сонце пригрівало його, а він дрижав, наче його обливали крижаною водою. Та найдужче його діймало те, що обидві руки трохи тремтіли. Особливо завинила права, яка часом викидала ще ті колінця. Хай Бог не дає! Виходить, він більше не чоловік, він перетворюється на стару бабу? Купо знавісніло напинав м’язи, стискав у кулаці склянку, закладався, що триматиме її нерухомо, ніби в мармуровій руці; але склянка, попри всі зусилля, несамовито танцювала, стрибала то праворуч, то ліворуч і тряслася, поквапно й рівномірно. Потім він осушував її і несамовито кричав, що, випивши ще з десяток таких, навіть бочку втримає в руці, не сіпнувши й пальцем. Жервеза вмовляла його кинути пити, якщо він хоче, щоб у нього перестали тремтіти руки, але він лише сміявся з неї, глушив літр за літром, й усе повторювалося знову і знову, Купо казився і лаяв омнібуси, які проїжджали повз і через які розпліскувалося його пиття.

Одного березневого вечора Купо прийшов додому мокрий як хлющ. Повертаючись із Халявою з Монружа, де вони всмак насьорбалися вугрової юшки, він ішов під зливою від застави Фурно аж до застави Пуасоньєр — не близький світ. Уночі на нього напав страшенний кашель; він, весь червоний, палав у гарячці, натужно й хрипло дихав, як дірявий міх. Лікар, по якого послали Боші, прийшов зранку, послухав його, похитав головою, а тоді відвів Жервезу вбік і порадив покласти чоловіка до лікарні. У Купо було запалення легенів.

І Жервеза, певна річ, не стала впиратися. Колись вона скоріш голову на відруб дала б, аніж довірила свого чоловіка якимсь горе-медикам. Після того нещастя на вулиці Нації вона витратила всі заощадження, щоб самій виходжувати його. Але всі приязні почуття до чоловіка швидко згасають, коли він через пиятику скочується до рівня тварини. Ні, ні, тепер вона не збирається завдавати собі такої мороки. Хай би забирали й ніколи не повертали — вона ще й спасибі скаже. Проте, коли до них прийшли з ношами й поклали на них Купо, як якусь дровиняку, Жервеза геть збіліла й закусила губи. Хоч вона й бурчала, казала, що, мовляв, нарешті його здихається, в її словах не було щирості: якби вона мала в шухляді принаймні десять франків, то не відпустила б його. Жервеза провела Купо аж до лікарні Ларібуазьєр, подивилася, як санітари поклали його на ліжко в кінці величезної палати, де з помертвілими обличчями рядами лежали хворі, що підводилися й пасли очима новака, якого несли. То була палата для тяжкохворих: їдкий лікарняний запах забивав дух, а від сухотного кашлю, що лунав звідусіль, можна було вихаркати власні легені. До того ж палата мала вигляд маленького цвинтаря Пер-Лашез, а ряди білих ліжок скидалися на алею надгробків. Купо каменем лежав на своїй постелі, тож незабаром Жервеза пішла, не дібравши ані слова, щоб його втішити, не мавши в кишені нічого, чим би його розрадити. Надворі вона обернулася й поглянула на монументальну будівлю лікарні. Вона згадала ті давно минулі дні, коли Купо, примостившись на самому краєчку даху, покривав його цинковими листами й виспівував на сонці. Тоді він ще не пив і мав шкіру, як у панночки. Вона видивлялася його з вікна готельчика «Бонкер», помічала у високості неба, і вони обоє махали хустинками, надсилаючи одне одному вітання. Так, працюючи на даху лікарні, він і гадки не мав, що сам колись в ній опиниться. Тепер він не пурхає по карнизах, як веселий гуляка-горобець, а лежить внизу, у звитому власноруч гнізді, в лікарні, де здихатиме, як стара шкапа. Господи, якою ж далекою здається нині пора кохання!

Позавтра, коли Жервеза прийшла навідати Купо, вона побачила порожнє ліжко. Сестра-доглядальниця пояснила, що її чоловіка довелося перевести до притулку Святої Анни, бо напередодні він ні з того ні з сього почав верзти якусь бридню. Ох! У нього, мабуть, не всі вдома: він бився головою об стіну й так репетував, що решта хворих не могли заснути. Схоже, це все через пиятику. Алкоголь, що накопичився в організмі, скористався моментом, коли запалення легенів забрало всі його сили й поклало на лопатки, щоб накинутися на нього й розбурхати всі нерви. Жервеза прийшла додому сама не своя. Тепер її чоловік божевільний! Оце-то весело заживуть, якщо його випустять. Нана кричала, що його треба залишити в лікарні, бо він, чого доброго, обох їх колись прикінчить.

Жервеза змогла вибратися до притулку Святої Анни аж у неділю. То була ціла мандрівка. На щастя, омнібус, що ходив із бульвару Рошешуар до Ґласьєр, проїжджав поблизу цього

1 ... 105 106 107 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пастка"